Чомусь уява знов намалювала
Дівча мале, з волоссям до плечей.
Волошок літо в плаття накидало,
І йшло тепло від зелені очей.
Усміхнена, весела і щаслива
Бреде босоніж по густій траві.
Рве квіточки, захоплена, мрійлива,
В віночку із кульбаб на голові.
Спокійна, впевнена, неспішна, мила.
Сама собі про щось розповіда.
Та відчуваю я – така в ній сила,
Що все здолає – біль то, чи біда!
Тріпає вітерець пшеничні коси.
Клаптик землі для неї – цілий світ,
Де квіти і комахи, трави, роси…
Що ж через двадцять буде зим та літ?
Складеться як життя? Господь лиш знає.
Та, Господи, благаю, збережи
Цю дівчинку! І хай завжди палає
Любов і щирість в неї у душі!
Навзаєм! 
