СПРАВЖНІЙ ПОЛКОВНИК
Валерій Анатолійович жив у невеличкому військовому гарнізоні, в якому всі про всіх знають. Всі знають про те, хто ти, який ти, чим ти дихаєш і чим ти займаєшся. Знають про те, з ким ти дружиш і на кого нерівно поглядаєш. Знають навіть про те, що сусіди зліва чи з права, зверху чи знизу будуть варити сьогодні на обід, а деякі, дуже обдаровані віщуни з самого ранку знають, що будуть варити сусіди навпроти і на вечерю. Крім того всі знають, що саме і за скільки ти купив у неділю на місцевому чи на київському ринку для себе, для своєї жінки та дитини. Знають, що ти сказав і знають, що ти збираєшся сказати про своїх сусідів чи колег по роботі. Але Валерія Анатолійовича, хоч він був людиною військовою, такі таємниці зовсім не цікавили. Свої блакитні пагони разом з великими зірочками, які прикрашали його парадний кітель, він зберігав вже декілька років у шафі, і тільки у свята дбайливо та обережно діставав і вдягав свою військову форму, форму українського полковника авіації. Він ще й досі, за звичкою, вважав себе людиною військовою. Тому тільки один раз попереджав: “Ваші байки мене зовсім не цікавлять! Ще раз щось подібне почую - спущу зі сходів!”
Політика, якою вона є сьогодні, його теж не цікавила. Він не міг навіть уявити себе в ролі даруючого збіднілим людям продуктових наборів з кілограмом гречки, упаковкою макаронів та пачкою цукру, а до цієї хаптурки* безкоштовно і в необмеженій кількості додавалися, як захмарні обіцянки так і нездійсненні мрії. Так само він не любив і тих хто з високої трибуни роздавав майже всі блага людства, які є у світі, тільки заради побудови свого кар’єрного трампліну. Він вважав, що слова повинні вириватися назовні з глибин серця, а не злітати гарно розфарбованими пташками з малинових вуст ситого, розпещеного чиновника, депутата або кандидата в депутати. А обіцянки завжди повинні закінчуватися виконанням справ, на які з гордістю могли б споглядати не тільки діти політиків, а і всі громадяни нашої країни. Тому хитруваті або нахабні побажання заманити його за поріг своїх переконань, або критика його світогляду закінчувалися для деяких сміливців душевними, а іноді і тілесними травмами. Винуватцем цих дій були величезні кулаки, які викохав полковник. Вони мали розмір стиглих кавунів. Полковнику доводилося іноді ховати їх від очей сполоханих співрозмовників чи то під стіл, чи то у кишені. Але влітку їх бачили всі. Тому хоч ховай, хоч не ховай, а свою виховну роботу вони виконували. При цьому побажання полковника завжди мали тільки законні підстави. І хоч це не були військові команди, але після короткої виховної розмови з порушникам підвалин справедливості, вони завжди виконувалися швидко, без обговорень і нарікань. В армії у полковника була необмежена влада, але він не став для своїх підлеглих тираном. Можливо через те, що хмільний дух свободи оселився у його душі ще задовго до проголошення незалежності України, а можливо через свою, не схожу на інші, особливу, українську душу. Окрім того з самого свого народження він отримав у спадок відчуття гідності та справедливості. Ось такий характер люб’язно подарувала йому доля. І хоч через ці відчуття гідності та справедливості він за своє сорока п’яти річне життя набив багато ґуль на лобі, його демократичні погляди нікуди не зникли. Навіть легка сивина не змінила його волелюбного характеру.
Якось повертаючись додому він зустрів свого кума Михайла з яким вони разом навчалися у школі. Вони привіталися і Михайло ні з того ні з сього запитав у полковника:
- Куме, а поясни мені будь ласка, який лікар краще розбирається в медицині? Наш місцевий Василь Трохимович, чи наприклад столичний, київський?
Полковник був дуже здивований таким запитанням. Адже Михайло був не тільки його кумом, він був ще місцевим винахідником і технічним чарівником. Він вигадував якісь дивні машини, які повинні були полегшити життя селянина вдома та на землі. Але вони на жаль не могли літати. Хоч зростом, будовою тіла та зовнішнім виглядом він був менший за полковника і знаходився в іншій ваговій категорії, але здоров’я мав пречудове, і ніколи на нього не скаржився. Він ніколи не хворів, лікарів у своєму житті ніколи не бачив і вони йому були зовсім непотрібні. Дивлячись куму прямісінько в очі, полковник хитрувато запитав:
- Куме, а в тебе часом нічого не болить? Нічого ніде не чухається? Ти часом не вкрився якимись плямами чи прищами? Можливо тебе хтось покусав? І так швиденько і театрально відступив від нього на два кроки у бік.
- Та ні, - тихо та сумно сказав Михайло, в мене все нормально і в дома, і на роботі. Це я
*хаптурка - подачка, хабар
так питаю, на всяк випадок.
- Слава Богу, в мене, куме, наче камінь з душі впав, - він знову порівнявся з ним, обійняв його за плече і сказав:
- Знання в інституті майбутнім лікарям дають однакові, тому думаю, що немає між нашими і київськими лікарями великої різниці. Різниця тільки в тому, що наш, місцевий лікар і живе, і працює поряд з тобою, а до київського тобі треба їхати пів дня. Окрім того київські лікарі набагато дорожчі від наших. Тому краще ти звертайся до Василя Трохимовича, він уважно вислухає тебе чи то на вулиці, чи в кабінеті. Ти тільки привітайся з ним культурно, “Доброго здоров’я” або “Доброго дня” скажи, але ні в якому разі не кажи йому “Здрастє”, бо якщо він буде гуляти на вулиці зі своєю собакою, то ти пригадаєш молодість. Михайло відкрив рота і з острахом подивився на полковника. Він з самого дитинства дуже боявся собак. Навіть звичайне слово собака рвучким стоп краном гальмувало в його голові аналіз технічних новин, якими він жив щохвилини, а це в свою чергу викликало легке тремтіння не тільки пальців рук, а і всього тіла. А поява, в його життєвому просторі, великої собаки завжди закінчувалася для нього бігом з перешкодами, або, в деяких випадках, і вправами з альпінізму. При чому ніякі вмовляння чи шокова терапія не діяла і не допомагала побороти чи викорінити з голови Михайла цей жах, жах який там оселився ще в першому класі від побаченої величезної, розлюченої, вишкіреної, гарчащої собачої пащі, яка плигала на невисоку вишню, на яку ледве-ледве встиг залізти, рятуючись від неї, переляканий малий.
- Ти будеш тікати від його довбонутого Рекса і перелітатимеш через всі паркани які тобі тільки зустрінуться по дорозі, - розтлумачив полковник свою згадку про молодість. Василь Трохимович знає все, і дитячі хвороби, і терапію, і хірургію, він знає навіть те, що тільки вчора винайшли у світі для лікування людей. Він відповість на найпотаємніші твої питання стисло і зрозуміло, але про те, що він “Здрастє” не переносить, не забувай.
- Не може бути, - якось дивно хапаючи повітря носом промовив Михайло. Тоді краще пішли до мене, свіжої вишнівки посмакуємо, а ще дружина на вечерю запече коропа, - запропонував він полковнику, нервово поглядаючи на бетонний триметровий паркан повз який вони саме проходили.
- Пішли, - легко погодився полковник.
Була саме неділя. Літнє сонце котилося на захід. Вони удвох сиділи в альтанці та смакували вишнівку. Посеред столу стояв запечений у сметані разом з овочами та грибами великий дзеркальний короп, а поряд стояли, зроблені та розмальовані під старовину, дві великі глиняні миски з варениками. В одній мисці були вареники з картоплею, а в другій з тушкованою капустою. Вареники були политі білою, густою сметаною та нарум’янені товченими грецькими горішками, а ще на столі були свіжі ароматні, різнокольорові, дрібненько нарізані помідори та зелені гірочки, рясно пересипані кропом та петрушкою, а на десерт їх чекало звичайне морозиво, в яке вигадливі та дбайливі жіночі руки додали свіжі ягоди малини, полуниці та невеличку порцію домашнього квіткового меду. Навколо альтанки росли кущі червоних троянд. Вони ледь-ледь хитали своїми чарівними голівками і наче гіпнотизували полковника. Розкіш тиші огортав все навкруги і повільним водоспадом спадав з пишних бутонів та ніжних пелюстків троянд на зелені листочки та тоненькі гілочки, вкриті темними колючками, а потім розсипався в невисокій, світло-зеленій траві. Блакитне небо тільки-но почало розкривати свої чарівні обійми... і раптом декілька запізнілих бджіл порушили цю казкову тишу. Вони прямували, як перевантажені літаки на малій висоті повз альтанку, в якій сиділи чоловіки, до свого будиночка на свій невеличкий аеродром, і так потужно гуділи, як можуть гудіти тільки велетенські джмелі. Полковник з повагою дивився на цих Божих створінь поки вони не зникли за молодим та широким горіхом, після чого запитав у кума:
- А скажи мені, чи може одна людина займатися одночасно і бджолами, і політикою? Кум взяв пляшку, налив обом по самісінькі вінця вишнівки з медом і сказав:
- Бджола, коли кусає людину, і хоч цей процес досі залишається все ще дуже болючим, небажаним та неприйнятним для більшої частини населення, тим самим і лікує її, а в політиці, якщо когось покусають, то навіть переливання крові цій людині вже не допоможе. Мій сивий дід Яків колись так казав - який пасічник такий і мед. І це чиста правда. Кум налив ще по самі вінця пахучої вишнівки і вони, бажаючи один одному щастя та здоров’я на довгі літа, випили цей Нектар Богів.
- Правду кажеш, друже, правду, який пасічник такий і мед. А ти знаєш, що в той час коли в українську політику залетіли бджоли, українці скоротили споживання меду до мінімуму, - сказав, зі знанням справи полковник.
- Ні, на жаль я не чув такого дива. Виходить що бджоли через нашу владу могли постраждати теж? Але мед - не цукерки, він зберігається десятками років, якщо тільки хазяїн не робить вишнівку і не має з пів сотні родичів, які не лікуються медом, а їдять його ложками, як картоплю.
- Таке скажеш, куме, вишнівку їсти ложками, вони що діти малі?
- Та не вишнівку, а мед. Мої родичі їдять його величезними ложками, як картоплю. Вже й на виготовлення вишнівки в мене меду не вистачає.
- Оце так новина! Треба рятувати твій заводик, куме, треба рятувати його, братику. Ну нічого, я на нашому кутку підніму людей, як тоді, коли до діда Миколи приїхали газовики відключати газ. Пам’ятаєш? Бариги наротердамили, а нашим людям за якісь незначні борги газ відключають! Ще не встиг дід Микола вибігти на своє подвір’я з вилами, а вже двадцять хлопців стояли біля його хати і чекали моєї команди.
- Пам’ятаю, куме, пам’ятаю. А дід молодець, сам без нашої допомоги впорався. Газовики вилетіли з його двору, як паршиві коти. Я одного з них вхопив вже на вулиці за комір і кричу діду:
- Діду, тримаю газовика! - Той вже й не виривався, а сопів та тремтів як осика влітку. А дід йому так грізно і каже:
- Ти чого це без мого дозволу на моє приватне подвір’я зайшов, а? Послали кажеш! Так я тебе ще далі пошлю! Ти ходити вмієш?
- Та-ак, вмію.
- Так йди звідси! І дід вилами показав куди саме йому треба було йти. Кажуть, що після цього випадку газовики з району відмовлялися їхати відключати газ у інші села та містечка. А начальству своєму казали:
- Ні, ні, краще ви самі поїдьте, поспілкуйтесь з народом, а ми в офісі вас почекаємо, каву поп’ємо.
- Куме, а може зареєструємо торгову марку “Нектар Богів”? Я гроші для такої справи знайду. Будемо продавати натуральну вишнівку з медом. Це такий продукт, що й за вуха не відтягнеш! Вишнівка, це ж не горілка, яка б’є по голові і відключає пам’ять та розум у людини. Навіть після надмірного вживання вишнівки пам’ять, у палких прихильників твого продукту, нікуди не зникне. Окрім того ноги у шукачів пригод не бажатимуть іти шукати ті пригоди, тому що не зможуть іти. Голова в нормі, а на ноги людина встати не може. Дивовижний винахід! А ще можна робити Варенуху з медом, сушеними грушами та сливами, Малинівку, Медове вино, Спотикач з прянощами, Цитринівку! Це все наші старовинні українські хмільні напої, які навіть князі коштували! Ними пригощали на банкетах у київських палатах послів з Царгорода. Я стану начальником охорони твого заводика, а ти, як винахідник цього чуда будеш поважним директором “Нектару Богів”.
- І тоді до нас приїдуть орли, тільки не з газ контори, а в камуфляжі з автоматами на грудях. Вони спочатку висмокчуть весь нектар з величезних сулій, а потім висмокчуть його зі шлангів, якими ці сулії з’єднувалися, а потім вони своїми брудними чоботами перекриють нашу прибуткову справу. І все це беззаконня вони зроблять тільки для того, щоб всі наші статки потекли у кишеню якомусь впливовому дяді. Ще й по спині можуть надавати.
Полковник не розчув останні зауваження кума, тому що саме в цю хвилину уважно розглядав запеченого у сметані коропа. Він, зачарований пахощами, розмірковував про те, що йому буде більше до смаку - хрумкий хвостик чи соковита серединка золотавого красеня. Інакше б він розповів куму на яку гілку високої тополі залетіли б ті орли, після зустрічі з ним.
Кум налив ще по чарці пахучої та солодкої, як літній вечір вишнівки, і хоч вона була не міцна, але язичок полковнику “п’яна вишня” трошки розв’язала. Полковник бачив, що його кум цілий вечір ходить якийсь сумний та невеселий і чимось дуже стурбований. За вечерею полковник помітив, що він то зітхав, то совався на місці, то без кінця чухав свою потилицю, неначе розв’язував дуже складну математичну задачу, а його вуса в цей час чомусь були схожі на молодий місяць, який зняли з неба, взяли за середину дуги, зменшили до розміру невеличкого закругленого дзеркальця, відрізали зайве, а потім пофарбували у темний колір, повісили під носа куму ріжками донизу. Михайло напевно хоче мені про щось розповісти, - промайнула думка у полковника, - він дуже дивно і знервовано поводиться, і про лікаря чомусь розпитував. Михайло був дійсно чимось стурбованим, але не пригніченим, тому полковник не
розпитував свого кума - нехай дозріває, якщо захоче, то про все розповість сам. Тим часом він згадав, про те, як сусід Петро зробив по рецепту кума вишнівку, але вона була не така приємна на смак, не пахла безкрайнім, літнім полем, вкритим білими рум’янками* та синіми волошками з жовтуватим вкрапленням веселих, усміхнених до всього світу маленьких, сонячних кульбаб, хоч вишень та меду той не пожалкував. Потім додав, що коли дві жінки візьмуть, наприклад, в рівних долях однакові продукти і почнуть варити борщ, то той борщ однаковим у них теж ніколи не буде. Напевно, при приготуванні до страви додається краплинка душі чи невідома науці субстанція з енергетичного поля кухаря, яка впливає на смак страви. У кума після роздумів про душу та енергетичне поле людини ненароком з рук випала виделка і він стогнучи поліз під стіл шукати її. Через хвилину він вибрався з під столу, сів ближче до полковника, налив ще по чарці вишнівки і сказав:
- Ти знаєш, друже, яка зі мною вчора пригода трапилася? Полковник нічого не відповів, він тільки декілька разів поволі повернув голову вправо та вліво. Кум помовчав ще трохи, внутрішньо зібрався, і продовжив свою розповідь:
- Я вчора був у племінника на день народженні. Повертався від нього один, мої пішли додому раніше. Було темно, а біля кафешки “Три верби” хтось бенкетував. Раптом з темряви вийшов до мене один незнайомець і так нахабно запитав:
- Ти нє знаєш сколько мнє не хватаєт на бутилку водкі?
Я йому культурно так відповідаю:
- Друже, я простий електрик, а не екстрасенс, і тому на такі питання точної відповіді не знаю. Я можу тобі знайти 220 вольт, де б вони не заховались. Можу ліхтар повісити на стелю чи на стіну. Можу, якщо хтось попросить, повісити симпатичний ліхтар у синьому абажурі прямо на нахабний портрет замовника. Зрозумій, я простий електрик. То яку послугу ти хочеш замовити? А сам праве плече тихенько відвів назад, а ліву ногу виставив вперед. Приготувався, як ти колись навчав, до подальшої розмови.
- Ой-йой-йой, смотрітє какой борзий дядя нарісовался, - сказав пихатий незнайомець і до
нього з темряви виринуло ще троє п’яненьких, небритих шукачів пригод. Прідьотся тебє, дядя, угощать нас холодной водочкой, і вкусной колбаской, - додав він дістаючи з кишені щось металеве та блискуче, рвучко ховаючи свою руку за спину.
- Я згоден, - кажу я їм з усмішкою, - я згоден пригостити всю вашу компанію, тим більше ви так наполягаєте. І знизу правою самому балакучому з усієї сили в щелепу як дав! Мені здалося, що зразу після мого удару, у охочого до дармових смаколиків нахаби щось у щелепі тріснуло і він гепнувся нерухомо у м’яку траву. Більше я його не чув і не бачив.
- З першим збитим тебе, куме, в цьому році, - сказав полковник, і підняв над головою свою чарку. Непогано ти все зробив, тільки багато розмовляв, я б пригостив твого зухвалого незнайомця набагато раніше.
- Знаю, братику, знаю, що ти у таких випадках стаєш зовсім нестримним і небалакучим, але я йшов з дня народження. Настрій у мене був пречудовий, як у нашого вчителя історії коли він усміхнений та щасливий ставив тому хто вивчив урок - п’ятірку, а через секунду тому хто не вивчив урок - двійку. Він ніколи не хвилювався, не сварився і не кричав на учнів.
- Тому що він був неодруженим! Саме тому наш історик був таким усміхненим і щасливим! - прокоментував полковник спогади свого кума і почав сміятися. Михайла його жарт не розсмішив, він дивився на нього зосереджено і здивовано. А що ті троє, розбіглися? - додав поспіхом полковник.
- Та ні, вони дістали невеличкі ножі і поволі посунули на мене. Вмовляти їх не робити дурниць ніякого сенсу вже не було, тому я дістав електрошокер, який завжди ношу з собою, щоб відлякувати надокучливих чотирилапих і яскраво-шалена блискавка засяяла в моїй лівій руці, танцюючи дикий, бушменський танок. При цьому вона так голосно тріскотіла, неначе казала, що я дуже болюча і небезпечна. Нападники це зрозуміли і втекли. Я не поспішаючи пішов додому, ліг спати, а вдень мені сусід розповів про те, що вночі біля військового містечка була бійка, після якої непритомного чоловіка забрали в лікарню, а ранком в лікарні хтось помер. Ось такі у мене невтішні новини.
- От дивина! - заспокоїв кума полковник, - когось після бійки забрали в лікарню. Це я
*рум’янки - ромашки
зараз таким тихим став, а раніше я був схожим на справжнього чоловіка. І полковник підняв свої велетенські кулаки над головою. Майже всі хто коштував мого кулака потрапляли до лікаря. І нічого - ніхто з них не вмер! Нашу лікарню не можна порівнювати з київською, вона набагато менша, але в ній лежить мінімум п’ятдесят чоловік. Можливо комусь із них саме сьогодні зранку прийшов час померти. Ти про такий розвиток подій думав? А потім, поглянувши на похмуре обличчя Михайла, додав:
- Добре, добре не переживай, я зараз подзвоню в лікарню і дізнаюсь хто сьогодні зранку у них Богу душу віддав, і як себе почуває твій нахабний незнайомець, і можливо мені розкажуть хто він такий.
Полковник дістав свій мобільний телефон, набрав якийсь, тільки йому відомий номер і через секунду почав з кимось розмовляти. Михайло напружившись ловив кожне його слово.
- Вітаю тебе, друже, - сказав полковник, - як твої справи? Так, це я. Що в тебе новенького вдома? Все нормально, слава Богу! Мені тут доповіли, що вночі була якась бійка і одного постраждалого завезли в лікарню, можливо до тебе. Так, друже, вже доповіли. А як ти думаєш, в мене робота така, щоб знати про всі неприємності, які трапляються в гарнізоні. Друже, а це наш мешканець чи ні? Ні, не наш, якийсь прибулець. Зрозуміло. Яка в нього травма? Зламана щелепа. А жити він буде? Буде. Ну слава Богу. Роботи багато? Тоді не буду тебе більше відволікати. Вітання передавай своїм. Дякую. Бувай. Полковник відключив телефон і сховав його у кишеню.
- Все нормально, твій нападник живий, звуть його Іванов Іван. У нього зламана щелепа, йому поставили на зуби якісь пластини і зафіксували всю цю конструкцію гумовими кріпленнями. Їсти, а точніше жувати, як всі люди, він не зможе приблизно з місяць. В його раціоні буде тільки ріденька манна каша, соки, чай та вода. Але якщо ти хочеш передати йому передачу, то не поспішай, він ще до обіду втік з лікарні. Можливо він хоче знайти тебе, щоб помститися, а можливо чогось накоїв зі своїми друзями, ще до зустрічі з тобою, і боїться залишатися там де його можуть знайти, впізнати і затримати. Мені з кожною хвилиною ці бешкетники здаються все небезпечнішими і небезпечнішими, вони в пошуках пригод з ножами в кишенях вешталися нашим містечком, а ще ця їхня таємничість, це не бажання засвітитися, мене чомусь дуже насторожує. Треба попередити поліцію, поки горя не сталося. І полковник знову дістав свій телефон.
- Вітаю тебе, Петровичу! Як справи? А в місті? Все нормально? А в мене є інша інформація. Так. Вночі була бійка. Четверо розбишак напали на одного. До того ж у них були ножі. Хто бачив? Один чоловік все це бачив. Чим закінчилось. Нападники розбіглись, а один з них Іванов Іван потрапив до лікарні. Ні, його паспорт ніхто не бачив. Я не знаю він сам себе так назвав, чи друзі його так назвали, поки він був у відключці. Де живе? Не знаю. Ти кажеш, що то вже його проблеми. Лікарі в ту голову нічого вправити не зможуть, тому що там не те що сірої матерії, там навіть тирси немає. А якби вони ножем когось порізали? Так, переживаю, за всіх переживаю. Добре, дякую. Всього найкращого! Полковник виключив свій телефон і заховав його в кишеню.
- Все тепер можна спокійно лягати спати. Ніяких кримінальних пригод у нашому місті давно вже не було. Петрович, наш начальник поліції, обіцяв посилити наряди. Наливай, куме, ще на коня і я піду додому, бо завтра вранці збираюсь на рибалку. А може пішли зі мною? - запитав всміхаючись полковник, - мені такі сміливці, яких не лякають грабіжники з ножами, дуже потрібні і не тільки на рибалці.
- Та ні, куме, дякую. Я люблю ловити рибу тільки з тарілки, - сказав Михайло і наповнив Нектаром Богів їхні порожні чарки, - а допомогти тобі я завжди радий, ми ж з тобою більше ніж родичі.
Без пригод полковник дійшов з приватного сектору містечка до висотних будинків гарнізону. Ці п’яти поверхові будинки та ще далека три кілометрова злітна смуга, без антен, прожекторів, ангарів та військових літаків - це все, що залишилося від їхнього колись могутнього військового гарнізону. Але він сам теж приймав участь у знищенні своїх срібних ластівок. Він не захистив їх від ножів, пилок та наказів на знищення, наказів, які не обговорюються. А віддавав ті накази не хто не будь, а президент. А президентом тоді був Ющенко. Так, він тоді виконував жахливі накази влади. Такий був час. Найжахливіший час для української авіації. А зараз йде війна і ці знищені літаки, були б нам дуже потрібні.
Прокинувся полковник о п’ятій годині ранку. Його рідні ще спали. Тихо, щоб не розбудити їх він зібрав вудки, взяв бутерброди та термос з кавою і пішов на озеро. Озер біля їхнього гарнізону було багато. Він пішов на своє улюблене місце, на маленьке озеро, яке знаходилося неподалік, між розкішних верб. Над водою ще де-не-де поволі кружляв легкий туман, але більша поверхня води була чистою та гладенькою, як дзеркало в якому купалося блакитне небо та білі хмаринки, які цього ранку вишикувалися рівними рядами і повільно пливли на південь. Ластівки літали низько над водою, що вказувало на можливий дощ. А перед дощем риба клює, як дурна, всі це знають. Він закинув вудки і сів на розкладний стілець. Поплавці швидко повиринали з води, трошки погойдалися зі сторони в сторону, наче милуючись собою у віддзеркаленні, і завмерли. Пройшла година, друга. Але риба не клювала, не клювала зовсім. Він не розумів що сталося.
- Дядьку, дядьку, - почув він поряд дитячий голос, - тут либи немає, її всю вибили в п’ятницю електловудками блаконьєли. Вони сьогодні знову плиїхали, тільки на Блакитне озело, у них дуже класна машина, Лендловел називається. В них навіть мисливська лушниця є, я її бачив.
- А ти мені показати зможеш де вони зупинилися? - запитав полковник.
- А чому б не показати, звичайно покажу, - відповів білявий малий, якому було десь років десять, не більше.
- А як тебе звуть і чий ти? - продовжив розмову полковник.
- Я батьків, - відповів не заморочуючись малий, - а звуть мене Ломан.
- Що ж батьків Роман, я бачу ти хлопець розумний і хоробрий.
- Я в своєму класі майже всіх вже побив, так на всяк випадок, і щоб не длажнили, - похвалився Роман.
- Давай про твої героїчні подвиги ти мені розповіси пізніше, а зараз допоможи скласти вудки.
- Вудки скласти, як лаз плюнути, - випалив малий, - я теж либак і мій дід був либаком, і мій батько либак. Я вмію складати вудки і либу люблю ловити, бо вона колисна.
Малий виявився дуже балакучим, восьмирічним хлопцем з військового містечка, він теж полюбляє ранком посидіти з вудками на березі озера, щоб впіймати рибку велику чи маленьку. Поки вони йшли до Блакитного озера, полковник дізнався від Романа, що браконьєрів було четверо. Всі вони здорові та широкоплечі. Приїхали з Києва. В них дві машини і величезний причіп, багато мішків і підсак, а ще в них є великий гумовий човен, і що вони включили класну та гучну музику. Скласти остаточний план дій він вирішив на озері, коли побачить де саме браконьєри зупинилися. А тим часом він подзвонив Михайлу і тихо розповів йому все, що почув від малого Романа, і що йому терміново потрібна допомога, щоб кум зібрав чоловік п’ять, обов’язково взяв муляж гранати, яку полковник йому подарував на Новий рік, на всякий випадок, взяв мисливську рушницю з патронами, китайську потужну, металеву рогатку з металевими шариками, бінокль і мисливські ножі. А після цього хутко висувався до Блакитного озера, десь там отаборилися браконьєри. Михайло уважно вислухав його і відповів:
- Добре, я все зрозумів, все зберу. Якщо я нікого не знайду то обов’язково приїду один, а ти без мене сиди там тихо і уважно роздивляйся та розмірковуй яким чином можна зненацька та безболісно затримати тих озброєних браконьєрів.
- Добре, я сидітиму тихо і чекатиму на тебе, - пообіцяв йому полковник.
Тим часом вони з Романом підійшли до Блакитного озера. Вже чулася гучна музика, яка налякала та змусила втекти подалі від озера всіх місцевих пташок, які кружляли в небі, плигали по землі і плавали на воді.
- Що ж батьків Роман, ось ми і прийшли, - сказав полковник, ось тобі шоколадка, тримай і біжи додому, а своєму батьку передавай від мене вітання.
- Добле, дякую, пеледам, - радісно випалив малий. І він, по високій, шовковій траві побіг додому. Ще деякий час полковник бачив тільки білу чуприну хлопчини, яка то виринала, то ховалася в зелених хвилях літньої, польової трави.
Полковник залишився непоміченим браконьєрами. Він потихеньку, навприсядки, або зігнувшись перемістився на невеликий пагорб з якого було все видно, як на долоні. А браконьєри, тим часом, не поспішаючи вивантажували якісь свої речі та мішки з машини, та розкладали щось на березі озера. Затонований Рендровер з причепом був поряд з ними, а інша машина, схожа на Мерседес стояла в їхньому полі зору, теж біля озера, але метрів за двісті від них, біля краю ґрунтової дороги, по якій повинна була під’їхати до полковника підмога. Якась вібрація в кишені відволікла його від спостереження. Виявилося, що це дзвонив телефон, який він перевів ще при зустрічі з Романом у беззвучний режим з вібрацією.
- Як справи, куме, - запитав Михайло, - я все взяв, все що ти просив. Хлопців знайшов, ми вже їдемо двома машинами до Блакитного озера. Нас четверо - Дубові брати їдуть на своїй Ниві, а Пилипенко Сергій і я, їдемо на моїй Ниві. Який план, як будемо діяти?
- Поки їдьте всі разом до Блакитного озера, тільки не швидко, щоб пилюку не піднімати. Метрів за триста від озера, ліворуч від дороги росте одинока тополя, а поряд з нею є пагорб, я заховався там. Зупиніться, навпроти кущів, як тільки побачите тополю. А потім набери мене і я до вас підійду. Через двадцять хвилин у полковника завібрував телефон. Дзвонив Михайло.
- Ми на місці, - сказав він швидко.
- Я зрозумів, йду до вас, чекайте, - відповів полковник.
Хвилин через п’ять він несподівано виринув з-за кущів, за якими стояли машини, налякавши своєю раптовою появою хлопців.
- Вітаю всіх, - тихо сказав полковник, - дякую що ви приїхали, але змушений вас попередити, що це не звичайна прогулянка, ми всі ризикуємо, браконьєри озброєні, тому не прошу, а благаю вас не ризикувати собою і все робити так, як ми зараз домовимося. В першу чергу замажте грязюкою номери на машинах, там на березі круті хлопці, а нам проблеми не потрібні. Обличчя можна теж замазати золою з багаття, на всяк випадок. Браконьєри вже поставили намет, надули човен і скоро почнуть бити струмом рибу. Саме після цього ми зможемо завітати до них у гості. Двоє з них повинні сісти в човен, а двоє залишиться на березі. Тому їх, розділених на групи, ми безпечно і швидко покладемо мордами в пісок, як би вони не викручувалися та не шипіли. Дубові брати поїдуть до їхньої машини, яка стоїть біля дороги тільки після того, як Михайло подзвонить і скаже вам, щоб ви стартували, або вистрелить із рушниці. Постріл це теж команда стартувати. І щоб ви летіли після Михайлового пострілу на всіх вітрилах, з курявою до неба та потужним ревом. Зупинитеся на своїй Ниві біля їхнього Мерседесу, так щоб браконьєрам було вас видно. Але на відкриту місцевість не виходьте, чекайте подальших команд. У них машина дорога і я думаю, що мої аргументи стануть набагато вагомішими для них, після вашої появи біля неї. Михайло з рушницею буде всіх нас прикривати і координувати всі наші дії. А я один піду зі своїми вудками до них у гості. Одного рибака вони не злякаються і ні в чому не запідозрять. Моя піднята в гору рука буде означати початок атаки. Після цього Михайло повинен вистрілити в озеро, щоб вони не тільки почули постріл, вони повинні побачити, як дріб скаче по воді. Тоді вони розгублені та сплющені жахом швидше розм’якнуть і виконають все, що я побажаю. Як тільки ті браконьєри, що залишилися на березі впадуть мордами в пісок, ось тоді ви всі біжить до мене. Не раніше. А ті, що плаватимуть на човні, припливуть до нас самі. Ось побачите. І ще одне - ніяких імен, ми всі лікарі, звертаємося один до одного тільки так: пан лікар, чи пане терапевт, чи пане хірург. Такий в мене план. Домовилися? - Домовилися, - відповів за всіх полковник і додав, - а тепер Михайло дай мені мої аргументи. Він взяв у Михайла муляж гранати, рогатку з шариками і мисливський ніж. Ніж він поклав у свій наплічник, а гранату з рогаткою заховав у величезні кишені штанів.
Дубові брати залишилися біля машин, а полковник з Михайлом та Сергієм пішли до тополі.
- Михайло, я прошу тебе уважно дивись за всім тим, що буде діятися на березі. Їхня рушниця знаходиться або в машині або в наметі, яка у них ще є зброя ніхто не знає. Якщо мені буде загрожувати небезпека зі спини, а я не буду цього бачити, ти встань і голосно закричи, що захочеш, твоя раптова поява не тільки їх відволіче, а ще й налякає. А я цією ситуацією теж спробую скористатися. Головне нікого не підстрель, коли будеш стріляти по воді. Через те, що у нас немає ні справжньої рибінспекції, ні міліції, яка повинна не штрафувати за електровудочки, не брати хабара і відпускати, а саджати за грати років на два з конфіскацією майна, всю брудну роботу доводиться виконувати нам за них. Виходить, що поки всі ми самі не почнемо захищати свої озера, свої міста, свою землю від таких трутнів - нічого в нашому житті не зміниться. І коли вони всі прокинуться? - невідомо в кого запитав полковник. - Нічого, будемо будити, будемо стукати у зачинені двері. Хто стукає - тому відчиняють.
Троє новоспечених лікарів одягнених у військовий камуфляж лежали на пагорбі і спостерігали за тим, що роблять браконьєри. Полковник дивився у бінокль і бачив, як один з них приніс акумулятор, під’єднав проводи, сів у човен і покликав ще одного до себе. Другий, вусатий, взяв довгу палку, напевно електровудку, підсаку і заліз у човен. Двоє інших відштовхнули човен від берега і помахали їм ручкою, бажаючи напевно успіхів.
- Пливіть, пливіть, карасики, щука за вами вже слідкує! - сказав полковник. Як тільки човен відплив від берега метрів на десять, вусатий опустив електровудку у воду, а другий подав струм. На поверхні озера біля човна почала з’являтися паралізована струмом і маленька, і велика срібляста риба.
- Я буду виходити, куме. Вони вже почали нищити все живе. Полковник встав, підморгнув куму та Сергію і пішов навпростець до Голубого озера.
Браконьєри побачили його не зразу.
- Ось там якийсь рибак до нас іде, - сказав той, що був у темних окулярах, - дивись за ним, Генріху, і зроби тихіше музику, бо ми нічого не чуємо через цей рок.
- Добре, Грек - відповів йому Генріх. Він зменшив гучність музики, а потім непомітно дістав з кишені пістолет, зняв його з запобіжника і поклав на свою сорочку, яка лежала біля нього. Після цього він зняв свою кепку і накрив нею пістолет. Тепер, при потребі його можна буде блискавично дістати зі схованки і використати чи для нападу чи для самозахисту. Але тільки у випадку коли Генріх буде сидіти біля своєї сорочки.
Полковник йшов не поспішаючи. Свої вудки він ніс на плечі, щоб їх було видно. Підійшовши до них він привітався, і сказав, що шукає малого хлопця, такого білявого, він ще літеру ер не вимовляє. Ви його не бачили, це мій знайомий, його батько просив наглядати за ним, а я відволікся і не побачив коли, і куди він зник.
- Ми бачили зранку малого хлопця, можливо це був він, його Степаном звали, - сказав той що був в окулярах.
- Ні, ні мого знайомого Романом звуть, - сказав полковник.
- Точно, точно, Романом, це я помилився. Той хлопчина вже давно пішов ось туди, - і браконьєр вказав рукою у бік тополі.
- То напевно ми розминулися, - сказав полковник і поклав праву руку на ліву частину грудей, потім він застогнав і згорбився, наче шукаючи якусь опору. Серце болить, треба таблетку випити, - прохрипів полковник ледь чутно з перекошеним від болю обличчям.
- Генріху, принеси з машини аптечку, там валідол повинен бути, - сказав Грек. Та швидше, чого стовбичиш, ще загнеться тут цей рибак, що нам потім з ним робити? І Генріх неохоче пішов до Лендровера.
- Ні, ні не треба, в мене є своя таблетка, - сказав випрямляючись полковник, і показав їм на витягнутій долоні гранату, яку він під час театрального серцевого нападу непомітно витяг із своєї кишені.
- Так, карасики, це рибінспекція, ви оточені, якщо будете чинити опір я кину гранату вам під ноги! І він підняв свою руку вгору. Зразу після цього пролунав постріл, дробини просвистіли зовсім поряд і з гуркотом пірнули у воду. Дубові брати стартували і з ревом та курявою полетіли до Мерседеса. Це мої хлопці попереджають вас - ви оточені і наступні кулі, якщо ви не впадете мордами в пісок, посічуть вас, як капусту. А моя друга група зараз під’їде до вашого Мерса і спалить його, як ганчірку, якщо ви не будете виконувати моїх наказів. Я не жартую, лягайте мордами в пісок! - крикнув він і вирвав чеку з гранати.
- Все, все, ми лягаємо, Генріх, лягаємо, - наказав Грек, і разом з Генріхом хутко впав обличчям у пісок.
- От і добре, карасики, старших потрібно слухати, а тепер покладіть руки на потилицю, ось так, щоб я їх бачив, - сказав полковник. Він підійшов до Генріхової сорочки запитуючи себе: Що ти тут від мене, карасик, заховав? Пістолет! Я так і думав. А у тебе є дозвіл на цей пістолет? Чи можливо це не твоя зброя? - звернувся він до Генріха.
- Ні, ні, це зброя не наша, - сказав, полохливо Генріх.
- Звичайно не ваша, напевно якийсь п’яничка загубив. Карасики, а чи знаєте на скільки років з конфіскацією ви тут нарибачили?
Сергій та Михайло прибігли до нього першими, Михайло важко дихав. Щоб звільнити руки та трохи віддихатись він ремінь рушниці завів за голову і рушниця повисла у нього на шиї. Але дуло рушниці було направлене на лежачих браконьєрів.
- Панове лікарі, знайомтеся це Генріх, а як звуть твого друга, Генріху?
- Його звуть Грек, - сумно сказав Генріх.
- А в окулярах Грек, тримайте їх на прицілі, а я поспілкуюсь з човнярами. Ей там на човні, Грек та Генріх просять вас пливти до берега, вони дуже хочуть щоб ми всі разом поспілкувалися з приводу шкоди, яку ви заподіяли природі. Тільки нічого з човна не викидати, телефони не діставати, бо у вас зразу почнуться неприємності. Ви зрозуміли?
- Ми все зрозуміли, а телефонів у нас немає, ми їх залишили в наметі, - сказав вусатий і вони повернули човен до берега.
- Знімайте їх, хоч на мобілку, знімайте. І рибу знімайте, яка плаває пузом до гори, і човен, і електровудку, все знімайте, щоб потім вони не вигадували байки про звичайний відпочинок та загоряння на березі озера та про те, що вони нічого протизаконного не робили, а це ми приїхали і їм естетичне спілкування з природою зіпсували, - наполягав полковник. Човен, вбиту рибу, всі засоби, які використовувалися браконьєрами і самих браконьєрів сфотографував Сергій на телефон.
- А тепер виходимо по одному, руки тримаємо за головою і йдемо до своїх друзів, тепер лягайте біля них, мордою в пісок, метрів по три щоб було між вами, руки на потилицю, ось так, і не розмовляти, бо тим, хто буде розмовляти запхну контуженого вашою електровудкою окуня у рота, - пообіцяв їм полковник. Пане лікарю, дайте мені рушницю, я буду тримати цих карасиків на мушці, а ви подивіться, що у них лежить в наметі і в машині, а наші терапевти нехай оглянуть човен і берег, а всі речі які вони там порозкидали стягнуть до намету.
- Добре, колего, тримайте рушницю, - Михайло віддав рушницю полковнику і пішов оглядати намет, а Сергій пішов оглядати машину з причепом. Через хвилину Михайло крикнув з намету: - пане лікарю в наметі я знайшов мисливську рушницю з набоями, п’ять пляшок віскі, дві мобілки і величезні пакети з їжею.
- Чудово, а на мисливську рушницю у вас дозвіл є? Не чую відповіді! - запитав полковник із металевими нотками в голосі. Раджу вам не нервувати мене, я ще поки чемно поводжусь та розмовляю з вами, але можу розсердитися і стати вибухонебезпечним і тоді буде горе.
- На рушницю документів немає, - прохрипів роздратовано Грек. В тебе немає повноважень перевіряти наші документи на зброю, в тебе немає повноважень затримувати нас, адже ти ніхто! Я тебе завтра знайду, де б ти не ховався і тоді тобі буде горе! Я вас всіх знайду, козли ви розмальовані! Я переловлю вас всіх, як скажених собак! Ви не вмієте поводитися та розмовляти з впливовими людьми, які вміють заробляти гроші, які стоять набагато вище за вас! Ви в житті нічого не досягли і нічого не збудували, ви не маєте права мені наказувати! Я вас розчавлю, як бридких тарганів! Ви ледацюги, яких постійно треба підганяти палицею, або нагайкою! Недарма ваші князі в давнину просили, щоб до вас прийшли розумні люди і керували вами, бо ви цього не вмієте. Ви неуки, ви некультурна бидлота, - істерично кричав Грек.
Я бачу ти вчив історію, - перебив його грізно полковник, - але не всю, а тільки те, що давала школа. А ти знаєш, що оригінали Нестора літописця були викрадені з Києво-Печерської лаври і останній раз їх бачили в руках у Катерині2, про це писав у Пам’ятних Записках Храповицький, а потім вони чомусь зникли. І все, що після цього написано і зараз видається, як літописи Нестора та інші історичні документи, це фальшивки переписані за наказом німецької принцеси. Ці фальшивки народилися при Катерині і їм не більше трьохсот років, серйозна експертиза це доведе. А наших князів ти не чіпай своїми брудними руками, бо вони наші Київські князі. А ці вигадки, що ми не можемо керувати своєю країною, що ми некультурні неуки розвіяли ще в давнину своїми здобутками наші князі починаючи від Ігоря. А київський князь Ярослав Мудрий породичався з багатьма царськими родинами Європи. І після цього ми не могли керувати своєю країною?! У той час Київ був багатим та величним містом в якому вчили грамоті. Як могли наші літописці написати про себе, що ми нерозумні, прийдіть та керуйте нами? Цю брехню могли вигадати та написати тільки закордонні казкарі під керівництвом пихатих тиранів, для того, щоб зробити нас неповноцінними, другосортними та слухняними. Мажорик, якщо у тебе є гроші, то ти не думай, що зможеш сьогодні змінювати минуле, або купити все і всіх, чи залякати тих, хто вже знайшов історичну правду, яку століттями від нас ховали. Є люди які ні за які гроші не продаються і нічого в житті не бояться. Навіть таких крутих, як ти. Зрозумій, я з тобою не домовляюся, я тобі пояснюю, що ти порушив закон, а за це треба відповідати! Тут складного нічого немає, це ж не математика. Ви в п’ятницю вибили струмом все живе на одному озері, а сьогодні приїхали на інше озеро! Ви що мало заробляєте, грошей у вас не вистачає? Та ні, вам розваг захотілося. Захотілося показати всім, що ви ненажерливі акули! Захотілося знищити все живе! Захотілося принизити нас! А повноваження затримати тебе, надала мені моя країна, яку знищують в мене на очах ось такі байстрюки, як ти! Тобі досить пояснень? А тепер, мажорик, лови гранату! - крикнув розлючений полковник і кинув у розгубленого Грека муляж гранати. Вона впала у пісок за два метри від його голови. Всі лікарі підіграли полковнику і миттєво попадали на пісок. Грек побачив це і заверещав. Він швидко встромив голову у пісок, напевно так, як це робить страус у хвилини жаху та відчаю. І з переляку надзюрив у свої модні, білі штани.
- От бісова граната! - гримнув полковник, - не вибухнула! Мажорик ти мобілку свою не замочив? Що ж ти памперси не взяв у дорогу? А як ти додому в Мерседесі тепер будеш їхати? Я б тебе і на воза, такого задрипаного не посадив. Панове лікарі! Я наполягаю, щоб ви ретельно перевірили всі кишені у цих карасиків. Всі їхні мобілки, зброю, якщо така є, ключі від машин витягайте і несіть до мене. Гроші та документи нам не потрібні, залишайте їм. А мобілку цього мажорика дайте мені в першу чергу, - вимагав від лікарів своїм командним голосом полковник.
- Ось його мобілка, - сказав Сергій, даючи мобілку Грека полковнику.
- Добре, а тепер візьміть його, тільки не забрудніться, поставте на ніжки і на цю мобілку сфотографуйте у повний зріст на фоні озера, щоб його білі, штани було видно і плями коричневі біля дупи теж обов’язково зафіксуйте.
Грек не розумів, що з ним трапилося. Волосся на його голові стирчало у різні боки, як бур’ян при дорозі, пісок прилип до спітнілої голови та сипався на очі, губи та плечі. Його поставили на ноги. Він не сперечався, не чинив опору, а його погляд став добрим та щирим. У ці хвилини він став більше схожим на справжнього грека толерантного, законослухняного та європейського. Але вже ніщо в світі не могло його врятувати від покарання, навіть зміна поглядів та вподобань.
Сфотографували? - запитав колег полковник, - а тепер ці фотки відправте всім його адресатам, та ще напишіть текст: дам сто баксів тому, хто мене відмиє. Не хотів я цього робити, бачить Бог, не хотів, але ти сам так мене благав, що я не встояв. А тепер про головне, все ваше майно, яке ви використовували для винищення життя на озері, буде конфісковано і знищено! Хлопці, грузіть все на причіп. На Лендровері ми під’їдемо до нашої машини, там перегрузимо до себе. Потім спустимо у ваших машин всі колеса, щоб ви тут довше посиділи та обміркували свою поведінку, мобілки ми вам повернемо, але без батарейок. Я вас попереджаю - якщо ще хтось припреться на наші озера з електровудками залишиться без машин. Ми їх без жалю спалимо! Ось там, недалеко, є село, - і полковник вказав рукою в напрямку за озеро, - в селі є пошта, магазин та телефон. Думаю, що ми з вами більше не побачимося, а якщо хтось з вас все таки захоче мене розшукати, то я вам таку зустріч організую, що ця зустріч на озері вам буде здаватися дружніми обіймами.
ID:
868102
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.03.2020 13:56:46
© дата внесення змiн: 17.03.2020 19:21:01
автор: Ерох2
Вкажіть причину вашої скарги
|
