Село моє, в якому народилась,
Ногами босими ходила по траві.
Я тут зростала і добру я вчилась,
Путівку у життя з села дали мені.
Тут у полях, ранковими стежками,
Ходили, щоб квіток нарвати польових
І бачили під сонцем між житами,
Як наливається колосся зернових.
Неслись в поля засіяні горохом,
Бо то була найкраща дітям смакота,
А ще калачики росли над шляхом –
Чомусь тодішня їх любила дітвора.
Та ті медовки в баби Давидючки –
То найсмачніші яблука були в селі.
Манили дітвору дрібні порічки,
Тож ласували ними старші і малі.
А ще шовковиця росла навпроти,
Лиш трішечки пройти місточком через став.
Дитячий шум і гамір линув звідти,
Аж поки вечір діток в хату заганяв.
А вранці знов всі бігли на ставочок,
Щоб цілий день пірнати, плавати в воді.
Від них тікали гуси у садочок,
Та не зважав на це ніхто з дітей тоді.
Картинки світлі з босого дитинства
Частенько повертаються до нас.
Ви бережіть у серці, як багатство,
Бо то найкращий, милий, безтурботний час.
Чудово, Олічко!. Чим ми свіші,думки світліші за минуле,за той садок,що біля хати...Й пахучі пиріжки ,що спекла мати...так тепло й радісно на душі...Думки- думки,як ті хрущі....Що про весну нам не дають забувати...