Вона просила розкажи, повідай що було, хоч пару слів.
Благала не тримать в собі тих сутінок страшних і днів.
Тримала за руки, дивилась в очі, губ торкалась, вій.
Мовчить, отих жахів не варто знати їй.
Він не для того йшов прощаючись назавжди, затримуючи подих і думки.
Родинам дома не потрібно знати правди, досить того, що вони бачили вінки.
Та й що розкажеш? Гуркіт канонади? Відчути необхідно що б оте збагнуть.
Тепло ствола, що посміхнувшись називаєш "другом"
Чи бою нескінченну й дику лють?
Як не можливо стриматись від крику, як в грудях, рве, пече вогнем війни.
як плачеш, тягнеш триста за собою, як відчай накриває в почутті вини
Бо ти не встиг, не зміг, не влучив, не зробив, не там стояв і не туди дивився
Нехай стріляв не ти і прикривать не мав, вина у тому, що ти поряд опинився.
Та поки ти доніс, крутив бандаж, латав що можна, все робив як слід.
Трьохсотий менший став на сто, ті сто що згодом накриває хліб.
Нарешті не пече, не рве, не плачеш.
Хоч очі висохли, в грудях застиг цемент.
А вона просить розкажи,
Померти б і забути той момент.
