Дощі, дощі, вже котрий день дощі,
Плекаю я надію – все минеться,
Але то лиш пігулки для душі,
До того ж ще й шкідливі натщесерце.
А час невпинний, бо на те він час,
Щоби наплутати хвилини і сторіччя,
В книжках його нема рядків про нас,
Хоч на обкладинці й були наші обличчя.
І наполегливо, у пошуках мети,
Блукає доля – то примхлива то байдужа.
А хочеться чомусь все кинути та йти,
Узявшись за руки, босоніж, по калюжах…
