Розсипав Бог по небу пір’я-пір’я,
Й як Попелюшці, Вітру наказав:
„Іди мети небесне це подвір’я,
Роби ретельно, щоб й не присідав.
Бо вже три дні сидиш, як потороча,
І лупаєш на сонце, як сова.
Не сором тобі глянуть людям в очі —
Тобі байдуже, що у них жнива?
Чого мовчиш? Чого ти ледачкуєш
І в морі не гойдаєш кораблі?
Чому уже три дні ти байдикуєш,
Не шлеш вітри для спраглої землі?”
Почухавсь Вітер, взяв мітлу у руки,
І пір’я те небесне замітав.
Що він закоханий й бентежать його муки
Він Господу, звичайно, не сказав
А Бог сердито розкидав ганчір’я,
Щоб Вітер іще більше працював.
Розсипав в небі із подушки пір’я,
Ну а в Хоролі й дощ намалював.
А Вітер мовчки свиснув у сопілку,
Бо як зізнатись у своїй вині,
Що закохався у землянку-дівку,
І мандри мав нічні він потайні.
З її волоссям грався бешкетливо,
І байдуже, що світ весь зупинивсь!
Збивав для неї він додолу сливи,
І так старавсь, що навіть заморивсь.
А Бог все розпікає небораку:
„Дивись який – вже зовсім знахабнів!
Та що з тобою телепнем балакать:
Усе щоб до обіду тут замів.”
Дуже гарно! Казково! 
