Мені сьогодні соромно за себе,
Бо я живу, а їх уже нема.
Забрало їх до зір безжальне небо,
Накрила пеленою їх пітьма.
Ішли, щоб рідну землю захищати,
Стояти на переднім рубежі,
Хоч не хотіла відпускати мати,
Що з горя в божевілля на межі.
Нехай ми їх підтримуєм в «фейсбуках»,
І пишемо сердечні співчуття,
З світлин, що прожило пекельну муку
На нас прекрасне дивиться дитя.
Такий хлопчина гарний, синьоокий,
Й написано, що в мами він один,
Було йому й лишилось 20 років,
Що він Герой, що України син.
А сором так безжально обпікає,
Бо жертва це гібридної війни.
Говорять, що війни у нас немає,
Чому ж і досі гинуть в нас сини?
Сьогодні, вчора й завтра іще будуть…
Але ж життю не буде вороття.
Його ніколи люди не забудуть,
Та хто поверне матері дитя?.
Вона молила миру і хотіла,
Щоб син вернувсь додому із війни.
А їй лиш похоронка прилетіла,
Й приреченість цинкової труни.
Що їй до того, що село стояло
Навколішки – Героя ж бо несуть.
ЇЇ кровину небо вже забрало:
Дитя несуть в страшну останню путь.
Вона б сама лягла у домовину,
Своє життя до краплі б віддала.
Чому короткий вік такий у сина?
Нащо їй жить? І небо прокляла.
Лице з «фейсбука»… Я його не знаю…
Іще й іще світлина вирина.
Я знову очі з сумом опускаю.
У нас же мир! Ну чому ж там війна?
Пробач, хлопчино! Легіню! Герою!
Прости, що ми тебе не вберегли.
Ти честь держави нашої відстояв.
Й з тобою наші воїни-орли.
Герої між зірок тепер на небі,
І ми за ними плачемо ридма.
Мені сьогодні соромно за себе,
Бо я – живу, а їх уже – нема…