… давно вже … Хоча… п’ять років – це давно? Але іноді здається, що цілу вічність я чекаю. Чого? Не знаю. Ось сиджу тут, а люди приходять та йдуть геть. А я сиджу собі…
Ні, я не тут живу! Хоча іноді й думаю собі - ось аби хоч трохи ближче перебратись… А то щодня кілько годин на дорогу… Та я один живу, то тут хоча б з людьми погомоніти… а люди тут різні, у всіх свої історії… Ага…
Он, бачиш? Така родина гарна була… Ото приїдуть у неділю, всі разом - дід з бабою, онуки, донька з чоловіком - все як у людей…. Сваху провідували - онде вона….Хоч і машина старенька, і не багаті, але жили собі помаленьку… А тепер бач…
Он, поглянь, ото – онука. А дідо - он де. Молодий дідо, гарний. Та й донька оно, зовсім поряд, бачиш? Та ні, не та, біля діда відразу! Ага, ага….
А Бог його знає, чому так сталось…. Та й він чи знає… Ото я свою стару навідую, та і їх заодно… Ні, спочатку тут онука оселилась…. Хворіла кажуть… така весела, все посміхалась, он і зараз посміхається. Ага, ага…. Зараз дівчата все інакші, а ця - он коса яка, бачиш? - нижче пояса… А густа яка… а очі сині-сині, як літнє небо гожої днини! Ото йде собі, посміхається всім, кожного привітає, та ще й питає було - як здоров’я… Да… Таку онуку мати – ого-го! Живи собі, дідо, правнуків чекай! Да…
Ні, дідо сюди через два з половиною роки переселився… Бачиш, майже день в день два з половиною… не витримав без своєї улюблениці… Привезли і діда. А потім уже і вона - до доні, до тата… Не змогла, бач…
Та бач, хто ж його знає… Жили собі, діток ростили… А доні майже сімнадцять було-думали, лихо минуло… А воно лише причаїлось… Та й забрало собі найдорожче… Серце в неї хворе було.. Бач, така молода - а серце… Та й не просто так - дідо з бабою на став повезли, жарко … А мама не дозволяла - не можна було… То мамі і не казали… Думали, погуляє мала на воді, відпочине - та й потому… Все краще біля води у спеку, ніж у місті.. Ось як сталось таке горе, дідо і не витримав. Все думав - його вина, що онука померла… Не можна ж було…. Та й пішов слідом - через два з половиною роки, день в день як малу ховали… Ні, вона не сварилась з батьком-допомагала, як той захворів. Та йому, мабуть, краще було б, якби прокляла! Він у неї найдорожче відняв, а тепер з її рук допомогу на старість прийняти… От серце в старого і не витримало…
А вона хворіла сильно… Працювала багато, як каторжна… Бач, горе у кожного по-своєму… Хтось плаче, хтось горілку п’є, а вона, бач, в роботу пішла…. Та й згоріла…. Ні, бачиш, ще й тижня не минуло… Ага, і ти помітив? Два з половиною роки, день в день… Ага, біля доні, біля тата… Молода ще зовсім, а що поробиш… Я її ще дитиною знав… Така була… А бач, як воно… А, ти також? Не встиг… Ну, хлопче, не плач… Тепер вже все, не плач… Що ж тепер… Жити треба, треба жити! І вона так казала? Правду казала…. Жити треба! Така історія….
ID:
83515
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.07.2008 16:58:48
© дата внесення змiн: 11.07.2008 16:58:48
автор: swetik
Вкажіть причину вашої скарги
|
