Я більше не кричу, я тихо плачу,
Я намагаюсь дихати ледь чутно;
Для себе «я» сама уже не значу,
Сама себе вже пам'ятаю смутно...
Балкон і поцілунки, сіре місто,
Круті сходини, Rotmans без чорниці.
Із сліз своїх плету собі намисто,
І вже не п'яні - стомлені зіниці.
Твої обійми, мов цвяхи по тілу,
А ледь відчутні дотики - палаю;
Твої гріхи - то не моє вже діло,
Мій гріх - це ти. Себе стократ караю...
Закутана в імлу і погляд димний
Вже майже не різню, де сонце й зорі,
А ти якийсь факір, ти дуже дивний:
Ти запалив мене, таку прозору...
Не знаю, як вдалося, я ж приблуда
Я вбогий перехожий, вічні злидні
Я грип без кашлю, жар я без застуди
Я те, що «тут» - нема, а «там» - не видно
А ти... байдужий, ти вже зовсім інший
Ти закохав і просто так покинув
Та це не так погано, ось найгірше:
Я не одна, точніше не єдина
Для сотень ти лиш мрія, чортів демон
Якщо вже нас рівняти з пам'яткáми:
Ти - Notre dame - розкішний, пишно-темний
А я - тернопільський костел домініканів
Я можу нас рівняти з чим завгодно -
Наприклад одяг - завжди актуально
Ти - Gucci, Prada: дорого і модно,
Зрівняти себе з ринком - аморально?
Хоча дивлюсь і бачу пухлі очі
Від алкоголю, випитого вчора
Чорт забирай, ну плакати щоночі
За тим, хто сонце бáйдуже зашторив
ID:
832170
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 09.04.2019 22:09:41
© дата внесення змiн: 09.04.2019 22:09:41
автор: Foktyopra
Вкажіть причину вашої скарги
|
