Упевнено іде на зігнутих колінах,
Готовий цілувати п’яту точку
Тим, хто будує щастя на покірних спинах.
Його останню забере сорочку.
Боїться погляд відірвати від землі,
А власну пісню стримує у грудях,
І дякує недоїдкам на чужім столі,
Ховається у натовпі на людях.
Звикає, що банальна сірість владарює
І підкоряється примхливій долі,
Яка його, і так, постійно ігнорує,
Обмеживши у просторі і волі.
Не помічає зовсім втраченого часу
На боротьбу із власними думками,
Які перетворив на однорідну масу,
Наповнену абсурдними байками.
Невже для цього він на світі появився,
Лежати тінню, жити у покорі,
Не чути і не бачити, як світ змінився,
У небі нові запалали зорі?
Зусилля приклади і випрями коліна,
Розправ сутулі плечі, очі підніми,
Ламай раба в душі, повір, що ти – людина,
На рівних далі йди і долю підкори.