* Елена Марс; к ст. «С весной душа до одури похожа»
Изысканность слова, манеры и чувств…
Изящество мысли да формы стиха…
– Ах осень, напрасна стихия безумств,
твоя оголенность в соблазне греха –
вот исповедь Женщины истовой – вечное, тайное:
весны поцелуи ей снятся!.. со счастьем – венчание!..
* (Е.М.) о сокровищах и потерях наших: слышу дыхание Счастья…
Уловив средь лиц и слов дыханье, улыбнусь рассвету, звездам, лире!
А без вас день пуст, я в сердце ранен: отдан я на растерзанье миру,
где не слышно голоса Елены… и желание на одиссею –
отыскать ваш след средь счастья пены на земле обетованной – зреет…
* (Е.М.) и просто вопрос. – вы позволите?
И где вас искать мне, комета Галлея?
К созвездьям каким траектория клонит?
И в веке каком, Зевса дочь и Латоны,
оставите след на моем небосклоне?!.
***
Дорогой мой друг! Сказать какие-то слова благодарности - ничего не сказать. Так бывает, когда трудно подобрать слова, но это (возможно, прозвучит немного абсурдно) иногда проще сделать - стихами. У меня так бывает, есть такое... Ещё раз повторюсь: рада тому факту, что знаю вас, что смею вас называть своим другом. Это честь для меня, совершенно искренне. Мало таких людей, которым я могу сказать подобное... С теплом к вашему сердцу и к вашим поэзиям...
- от і я інколи так цим грішу: а став би я раптом жінкою - ой скаількох рогоносців побільшало б у світі цім, та всякого такого навзаєм отримав би, та сердець сотнями до інфарктів доводжив би!
живімо, друже-брате, он які часи настали, хнову на межі та на межі...
правда. все правда про Єлену і прекрасні рядки, на які вона надихає. у мене вже склався своєрідний стереотип читання і сприйняття більшості ваших творів - голова ледь схиляється у напівпоклоні і ледь на бік, чомусь чується легке стакато клавесина
щось до ніяковості мене доводите, феєчко слова та пошани, я б і вам наважився рапсодій натворити, якби був сміливішим та мав на те дозвіл серця...
дякую, що не оминаєте пороги мої - цілую ваші руки!