Любий,
Сьогодні моє місто впало у глибоку журбу. Воно прикрилось темно-синім невидимим плащем, скорилось реаліям зимового панування й тихесенько, скрутившись засіло десь, чекаючи проблиску весни. Багатоповерхові будинки вишукувалися в чітку шеренгу, такі беземоційні, холодні й подекуди байдужі. Солдати, що стоять роками і тримають на собі тисячі людських душ, терплять потужний натиск мільйонних прокльонів, невимовлених секретів, тихих та щирих молитов, величезний струмінь сімейного затишку та тепла – ховають ось це все в німих бетонних, цегляних, панельних тілах. Вночі з’являються вогники, ознаки життя. Якщо зранку, дивлячись на багатоповерхівки, ми не помічаємо в них нічого живого, то вночі – починає вирувати у кожній квартирці окремий світ. Твориться безліч безмовних, інтимних ідилій. Так хотілося б мати нашу, таку солодку ідилію.. Туман наче присипляє і так сонне місто, проявляє усю свою могутність, ховаючи у собі навіть світло ліхтарів. Люди де-не-де повідомляють про свою присутність, видно нечіткі силуети живих істот. Я часто сиджу біля вікна і спостерігаю за життям. Інколи здається, що воно проходить повз мене, лише крилом черкає легку тканину оксамитової блузи. Пливе своєю течією, підбирає усіх охочих приєднатись до цієї незабутньої подорожі, безшумно, але яскраво возвеличує свою красу та значущість у цьому світі.
Як гадаєш, життя колись забере нас у свою подорож? Подарує нам окреме місце для ізоляції від навколишнього світу? Дасть нам насолодитись життям сповна, як це вміємо саме ми? Так хотілося б помовчати з тобою, прихилися десь посеред густого туману й прожити цей токсичний період журби разом із нашим містом…Вдихати поряд один з одним те саме забруднене повітря й видихати його з частинками наших закоханих сердець, зверхньо дивитись на світ, переступати через гнилі душі, тримаючись за руки..
Так хотілося б…
З любов’ю,
Твоя...
