Автоматично-байдужий голос турботливо попередив про зачинення дверей. Двері зачинились гострими ножицями відрізавши можливість сказати саме головне. Потяг вітром пірнув в темний тонель і, здавалось, забрав з собою все світло.
Самотня фігура на станції звела вгору руку чи то в прощанні чи в благословінні і безсило опустила.
Сльози текли по щокам, але вони не відчувались. Лиш боляче стисло горло. Нічого навкруги не існувало, немов реальність вимкнули. Пам'ять зупинилась на теплі обережних, прощальних обіймів. Таких коротких...
Здається, серце зупинилось з тієї пори, боячись порушити тишу і одним ударом розбити на дрібні скалки душу... А може серце теж поїхало, лишивIи в грудях гостре лезо відчаю. Розум з холодом комп'ютера перераховує станції потяга, який, немов пірнув у темну кротову нору до іншого Всесвіту. Туди де було щастя, де було все по-іншому.
Рука сама по собі дістала мобільний... Знято блокування.
Нема зв'язку...
Сльоза впала на екран і вибухнула реальність. Перший удар серця розбив кригу що його скувала і розтисла лещата і воо закричало на весь світ, але милосердне горло перетворило це на глибоке зітхання... Запекло-заболіло раптово так що запаморочилось в голові і сили полишили тіло забравши опору і падіння було неминучим.
І раптом, м'який дотик до руки:
- Ти когось чекаєш? - і очі такі знайомі, рідні, кохані. І обійми справжні, відчайдушно ніжні, щасливі, люблячі і губи зливаються і омріяному цілунку.
- Відтепер в нас лиш один потяг на двох!..
...Потяги йшли один за другим. Люди в них заходили. Виходили. Зникали в череві темного тонелю чи підіймались стрічкою ескалатора вгору.
Потоки людей закривали і знову відкривали сумну фігуру... Щасливу пару... Радісні обійми... Сльози прощання... Цілунок кохання... Тихий смуток... Один... Двоє... Двоє... Один...
І, врешті, нікого...
Невідомо, що з ними... Може хтось поїхав потягом, а хтось ескалатором... Може вдвох поїхали чи просто тпішли зі станції разом...
Все залежить від кількох слів...