Я пішла, а моє серце залишилось там, у «нашому» домі…
Де тепер я чужа.
І перейдена вже межа.
А за нею - нова дорога, вкрита туманами й крижана.
Ні путівників, ні карти немає.
Є лише відчуття.
І якщо йти кожного дня далі і далі…
то попереду точно зустріне весна.
Я пішла, а ти швидко забув і викреслив з серця
(та чи й взагалі я колись у ньому була?..
Для тебе це була гра?
І я мала би це передбачити,
та дивом для себе самої чомусь не змогла.)
Але байдуже.
Я просто впевнилась,
Що була тобі не потрібна, мій друже.
А жорстока правда незрівнянно краща, ніж солодка брехня.
(Хоча ти й переконував, що у світі буває солодка правда,
Але такої поки я не знайшла…)
Час наводить лад набагато вправніше, ніж будь-хто із нас.
Час не чекає і не відсторонює –
Він подає все, як є – без прикрас.
Час – найкращий порадник в усьому.
І також він – вбивця безкомпромісний і холоднокровний.
Хто він для тебе – обираєш лиш ти.
І перш ніж писати листи…
Прости…
(Альона Хомко, 2019)