Загубилось село поміж заростей-хащ,
Загубилась до нього й дорога…
Чи в людських потонуло далеких гріхах,
Що ніхто не турбує порогу?
Тільки вирви чорніють від хатніх очей,
Перекошені втомою двері…
Скільки знали вони тут і днів, і ночей!
Скільки різних розмов при вечері!
Веселили їх танці весільні й пісні,
Щедрувальників цілі ватаги…
Дивний клекіт лелек чарував повесні,
Як вертались крилаті бродяги.
Зникли люди… Й лелеки цей кинули рай…
Мо’, тепло їх людське зігрівало?
Ластівки не вертались в засмучений край…
Так село, мов людина, вмирало…
Загубилось село… Де-не-де стіни хат…
Та чи діждуть когось їх пороги?
Чи в людських потонуло далеких гріхах?
Бур’яном дичавіє дорога…
13.01.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
На жаль Ви,Ганю,праві!Читала і мені й своє пригадалося:
"...Руїни скрізь...Були ж колись тут ферми...
Бугри від стін в густому бур"яні...
Села нема...Село уже померло...
А люди є...А люди ледь живі..."
Такі вірші Ганнусю треба щоб світились під
таблом голосування на очах у Народних
дармоідів. Може хоч у одного серце защимить?
Та мабуть де там іхня совість спить.
Спасибі за вірш.
Щастя Вам, натхнення і любові.