Ми кричали, а влада глухою була.
Ми просили, та нас не почули.
На очах виростала висока стіна
І за нею про інших забули.
Збудували свій світ на сльозах і брехні,
Підмінили ідеї й поняття,
Честь і совість втрачаючи в сірій імлі,
Не лякались людського прокляття.
Не боялися зради і плюндрування
Священних основ людського життя,
Змінили його на просте існування
У зазначених рамках буття.
Обмеживши простір, для всіх окрім себе,
На ланцюг посадивши свободу,
Гадали, що стали посланцями неба,
А не слугами свого народу.
Не може тривати безмежно терпіння,
Слово правди крізь камінь проб’ється,
Відкриються очі на темне свавілля,
І покірна спина розігнеться.
Розправивши плечі, зірвавши окови,
На Майдані постали у лави,
Щоби відродити забуті основи,
Славу і честь своєї держави.
Гарний вірш.Та боляче.не ті стали у керма на жаль...
