Літа його вдяглися в сивину,
Бо пережив таки уже немало:
Напівсирітство знав і ось… війну,
Де доля у заручниках тримала.
Він знав ціну і дружбі, і грошам,
Не раз і смерті заглядав у очі,
Та не зміліла до добра душа,
І мріяв про повернення щоночі…
Тепер долає він додому шлях,
Здавалось, доля врешті посміхнулась,
Ще сніг лежав лютневий на полях,
Та вже в бруньки весна життя вдихнула.
Нарешті й батьківський омріяний поріг…
Бліду матусю… обійняв за плечі…
В полоні більше бути він не зміг…
Про кожен крок згадав своєї втечі…
Вона стояла біла, мов стіна,
Й несміло скроні хлопця теж біліли…
А поміж ними – роки і… війна…
Від щастя мати в обіймах зомліла…
Ні, не могла вона залишить світ,
Коли її кровиночка вже вдома…
Який же він дорослий… в 20 літ!..
Їх не зламали ні війна, ні втома.
Минали дні. Синок перепочив.
Полагодив ворота, огорожу.
Ночами він зривався, біг, строчив…
І лайку чув, і мову чув ворожу…
Затисла ненька серце у кулак
І як уміла, так допомагала…
А через місяць заявив юнак,
Що їде знов туди, де йде війна…
Вона ж його спинить не намагалась…
17.12.2018.
Ганна Верес (Демиденко).