Сара
Коханий чоловік, розкішний дім,
Сувої шовку, золоті прикраси,
Лише майбутнього немає в нім ,
Вогонь надії час безжально гасить.
Вона була найкраща із жінок,
Весела вдача, мудрість і покора,
Та поміж цим, гіркий потік думок
Невидимого людям болю й горя.
Змирилися на схилі земних днів,
Не дав Господь їй сина -спадкоємця .
В пилу віків десь зникне марно слід,
Життя пустель вітрами пронесеться.
Тікає віра, наче в небо дим.
Пройшли роки, в очах сивіє старість,
Росте в служниці Авраамів син,
З'їдає серце материнства заздрість.
Невже Господь не чує молитов? !...
Як боляче, коли надія гине.
До неба тягне руки знов і знов,
Усе життя благаючи єдине.
Щоденні справи, клопіт, метушня.
Буденність пори року прогортає,
І пише книжку стрілкою життя,
А темна ніч слова слізьми змиває.
****
Світило сонце, був погожий день.
Співали птахи у дубовім листі.
Хмарки пливли під музику пісень,
Такі мрійливі, білосніжно чисті.
Під деревом угледів Авраам,
Як йшли до нього гості незнайомі.
Турботою їх щиро зустрічав.
За стіл бенкетний посадив у домі.
Про Божу волю з ними розмовляв,
Про віру і терпіння нагадали.
А потім хтось спокійно так сказав,
Що через рік дитятко буде в Сари.
Почувши це , всміхнулася вона
В душі своїй, утомленій чеканням.
Пройшли роки, зів'яла і стара. ..
Здалися їй пустими ті казання .
Чекала обітницю все життя.
Молитвою із відчаєм боролась.
А після того знову каяття. ..
У битвах віри довгий час томилась.
На відповідь чекала із небес,
На чудо Боже в серці сподівалась.
Пташками мрії полетіли десь.
Голубка сива на гіллі зосталась.
***
Господь слова не каже надарма.
На щастя в домі місце завжди буде.
Для Нього неможливого нема,
Що обіцяв -ніколи не забуде .
І квіткою надія розцвіла,
Довірила все Богу, як уперше.
На руки сина трепетно взяла,
з обличчя сльози радості зітерши .
