Читаю писане колись,
Рахунок може не в роках,
Що буревієм пронеслись
Й дощами випали на шлях,
Що мав пройти. Але не зміг.
Словами правив, як веслом,
Та в очі град, а може й сніг,
Куди ж той човен занесло.
В страху чи в соромі мовчав
Тоді, коли кричати треба.
В душі ту муку відчував,
Чому ж та доля ніби зебра.
То білі полоси, то чорні,
Як ніби більше фарб немає.
То приласкає, то пригорне,
Та дуже часто забуває.
З словами йду на компроміс,
В мовчанні також правда є.
Ще лиш будується той міст,
Що вділить кожному своє.
4.08.2010 (Михайло Чир)
