Пробач мені, моя безсонна ноче,
що в час отой, коли приносиш сни,
я виплакала всі дівочі очі,
задовго до прийдешньої весни.
Я розплела косу, чекавши ранку,
йнакше не могла, - падали дощі,
вони мочили тіло, шрами, ранки,
в моїй навік пораненій душі.
І одяг в шмаття, як протистояння
самій собі і своїм почуттям,
чому дароване нам це кохання,
якщо ми з ним розділені життям???
Поки ти була поруч, моя ноче,
думками зраду я в собі несла
і брала на себе цей тяжкий злочин,
коли душа до нього приросла.
Пробач мені, моя шалена ноче,
що я, як ти: глибока і сумна,
бо неможливо нам світам дівочим,
не бути випитим щораз до дна.
