(Пам"яті Саші Мотляха)
Болить, щемить, і навпіл душу крає,
Страшна трагедія що вторглася в життя,
Не віриться, що Саші вже немає,
І не знайти в минуле вороття.
В нерівній боротьбі, тяжку недугу,
Безстрашний хлопчик прагнув подолати.
Щоб швидше перетнути чорну смугу,
І жити далі, бавитись, зростати…
Уже немає сина і онука,
Небожа, із яким, як друзі кращі,
Всім рідним випала тяжка розлука,
Віддать дитя до земляної пащі.
Задушують, печуть погірклі сльози,
Бо розумом цю втрату не збагнути,
Минуть і падолисти і морози,
Але Сашуню вже не повернути.
Дідусь й бабуся пестили, любили,
І в гості, кожні вихідні чекали,
Та чим же перед Богом завинили,
Що страшні муки хлопчика спіткали?
Не віриться, що вже через долину,
Із дідусем не підуть на рибалку,
Велосипедом, вдвох до магазину,
Не їхатимуть, як любив він змалку.
Не гратиметься з дітьми біля двору,
Бабуся не покличе в хату їсти,
Вже не проситиме ніколи в дяді Вови
Покермувати до машини сісти…
Осиротіли вмить і почуття і душі,
Бо їхнє щастя, радість і надія
Скінчилося, як те серцебиття
Що зупинила рокова подія.
Ясною зірочкою дивиться згори.
На тих, кому він при житті сіяв
Хто вірив до останньої пори
Хто ні на мить надії не втрачав…
Спокійно спи, маленьке янголятко,
Бог у раю оберігати буде,
Спасибі Саша, що ти був із нами
Ніхто тебе ніколи не забуде…