Вже сходить літо обрієм весни,
Вершини хмар – немов живопис вічний,
Болять слова, як тіні ностальгічні,
Порожевілі спогади – як сни.
Душа вмостилась на краєчку неба,
А навкруги порозпускались квіти
І мерехтять степи, як самоцвіти.
Чи ж так багато нам для щастя треба?.
Хмаринки стелять золоті перини.
Ілюзії летять над небосхилом,
На світі стільки радості і дива.
та без любові світ – пуста картина.
Чи щось було? Минуло – і нема.
В калейдоскопі днів порозсівалось,
Чи може просто доля з нами гралась
І ми у щастя вірили дарма?
Тремтить сльоза. У спогадах краплини
Ласкавий вітер тихо шепче мантру
Летить, немов замріяний романтик.
На крилах неба струшує перини.
Десь на краєчку неба серце мліло,
Сил з вічного черпало джерела,
Душа страждала, вірила й любила
Там, де крайнеба… Де любов жила.
Лірика вищої проби! Три дев'ятки!(Як для золота) 
