Пам’ятаю себе
повним сил в молодії роки.
Хоча й не бувало легко,
усміхнений був завжди.
Нестримною мрією вільно
нісся за чотири моря,
і мов на крилах ширяв я,
далеко мчати хотів.
Чередою, неспішно
минали літа і зими.
Ті мрійливі бажання
потроху за ними пішли.
Й ось уже майже нічого
веселощів не викликає,
й ось уже неупинно
печалять турботи самі.
Та і сама моя сила
під гору давно покотилась,
з кожним днем усе менша,
у порівнянні, стає...
І все-таки в тихім затоні човен
ніяк прив’язати не можу,
несе мене він все далі,
зупинитися не даючи.
От тільки шляхів попереду -
чи так їх багато лишилось?
Я так надалі й не знаю,
де пристань знайду собі...
Відаю, лише що древності люди
не розкидались й тіні шматочком.
Від згадки про се одної
здригається все у мені!
Я ж, бувало, почувши
повчання старших роками,
закривав собі вуха:
дратували так їх голоси.
І має ж трапитись тому,
пробувши на світі піввіку,
раптом дійшов до того,
що й сам повчаю тепер!
Та хоч відшукати я й хочу,
радість пори розквіту.
Й найменшої порошинки,
не можу ніяк знайти.
І проминають-минають
все швидше життя години.
І із своїм минулим
хіба зустрітися знов?
Щоби згадати радість,
віддам все що в хаті маю.
Спробую я наздогнати
років й місяців біг.
Наслідуючи давнім людям,
не залишу коштовностей дітям.
А як не витрачу зараз,
по смерті навіщо воно?
