Снайперську кулю ловлю на льоту.
Чорним крилом я закрив твої груди.
Так, як завжди, я відвів цю біду
в мить небезпечну. Від смертної згуби
я рятував й захищаю тебе.
(Місія – ревне людині служіння.
Боже, яке воно кволе, слабе,
це нерозумне і смертне створіння...)
Я від народження знаю усе,
скільки гріхів за життя ти насіяв,
навіть хворобу, яка тебе ссе
бачу, і чую, як серце німіє.
Дурню, навіщо покинув свій дім,
матір і батька примусив страждати?
Чи відчуваєш, що жертвуєш всім?
Тільки заради чого ж бо, солдате,
став ти бійцем і пішов на війну?
Слідом і я, наче пес в охороні.
Кулі відтоді від тебе жену,
що посікли на лахміття долоні.
В крилах моїх нині сили катма,
кров запеклася на них почорніла.
Мова моя не почута, сумна
серце жорстоке твоє не збудила.
Очі заплющ і мій голос почуй,
я увійду у живу твою душу.
Вбивце, отямся, себе порятуй.
Внутрішнє зло з тебе вичавить мушу.
...Ні, ти глухий і не чуєш мене.
Сльози гіркі мої просто не бачиш.
Вже за хвилину твій мозок струсне
вибух від міни. Життя своє втратиш.
Тіло і серце відразу помруть.
Душу твою я не зможу забрати.
Їй доведеться пройти іншу путь,
інші про неї повинні подбати.
Ти, як загарбник, у землях чужих
будеш заклякло лежати під сонцем.
Кров'ю стікаю від ран кульових...
Я до кінця був твоїм охоронцем.
Кажуть, що у кожної людини є свій янгол-охоронець. Тож, напевно, і у тих, хто прийшов на чужу землю зі зброєю в руках, з лихими намірами, теж є свої охоронці. Що відчуває цей божий посланець, коли бачить, що його підопічний перетворюється з людини на хижого звіра? Чи намагається охоронець пробити товщу криги, яка скувала змертвіле серце вбивці? Свої роздуми на цю тему намагалася упорядкувати, краще за все це виходить у римах. Так з'являються мої вірші.
Хай береже вас ваш охоронець.
