У ніч із 4 на 5 липня я вирішила не спати. „Чому?” - , запитаєте ви. Не знаю. Може, це заміфологізоване 7 липня, давнє народне свято Івана Купала, дало про себе знати, може, ностальгія за чудесно проведеним минулорічним випускним неждано прокинулася, а може, просто захотіла відпочити не так, як завжди, внести хоч якесь різноманіття у сіре буденне життя.
Отож, я не сплю, але тільки неспанням різноманіття не внесеш. Не можна цілу ніч сидіти у хаті, дивитися в стелю і радіти, що ця ніч пройде не так, як минула, позаминула, поза позаминула і сотні-сотні подібних ночей. Хоча б для того, щоб не заснути, варто зайнятися якимось ділом. Таке діло знайшлося дуже швидко. Це був усіма улюблений „ ящик для дурнів ”, тобто телевізор. Спочатку я переглянула розрекламовану детективну комедію під назвою „ Аналізуй це ”, яка мені не дуже сподобалася, далі – частину стрічки „ Шоу гелз”, що припала мені до душі більше, адже в неї були введені елементи досить цікавих, вміло поставлених танцювальних номерів. Після неї, переключаючи канали, я потрапила на концертну програму „ Єдності дай, Боже, нам всім”, де виконувалися українські народні та авторські пісні про козаків та їхнього гетьмана Богдана Хмельницького, Павла Полуботка, Степана Бандеру і, звичайно, про кохання та любов до батьків. Самі твори, а ще й їх вправне виконання настільки захоплювало, що не можливо було всидіти на місці, а з моєю любов’ю до танцю – й поготів, так що моїм тілом, яке всеціло злилося з музикою, запанував рух. Я танцювала, не думаючи про складні піруети, епальмани, пліє, тарсьйони та інші хореографічні па, а думала про своє життя... Далі я переглянула російський фільм „ Судова колонка ”, одну з головних ролей в якому грав мій улюблений актор Данило Страхов ( власне через нього я не переключилася на інший канал).
Ось так, біля телевізора, майже непомітно для мене минула четверта година. Дивитися більше не було чого, та й уже, правду кажучи, набридло. „ А піду-но я надвір, - мелькнуло у моїй голові, - уже світає...”
А на вулиці було казково! Мене відразу захопила у свої обійми приємна ранкова прохолода, а слух прикував мелодійний спів пташок. Я дихала на повні груди, відчуваючи себе вільною і незалежною! Здавалося, що і ця прохолода, і ці птахи, і це безкрайнє небо, і ця вкрита оксамитовою росою трава, і навіть це сонце, що скоро зійде – усе для мене, лише для мене! Ноги самі понесли мене вперед, до дороги. Схопивши кілька стиглих соковитих ягідок під черешнею, я побігла далі. Вибігши за ворота, я стала, як вкопана, і дивилася навкруги. Як же гарно у нашому селі! Переді мною розкинулось засаджене картоплею поле, далі – зелений луг, мовби навпіл перерізаний річкою, а ще далі – маленькі, ніби іграшкові хатинки на фоні всеобіймаючого голубого неба... Ніде ні душі: усі ще сплять... А луг так і манить, так і манить до себе. „ Піду-но я на вигін, погуляю там, уночі ж бо гуляла там не раз, а от вранці ще не доводилося”, подумала я і відразу ж привела своє бажання у реальність. Ішла по холодній росі, намочила ноги, але була щасливою! Відійшовши трохи далі, оглянулася на село, на свою вулицю. Усі хатки, щедро закутані в зелень, немов би спали... Але раптом мою увагу привернув чоловік, який швидко йшов вулицею і весь час озирався. Він був одягнутий у коричневу куртку та голубу сорочку, що визирала з-під куртки на його великому, округлому, як у вагітної жінки, животі. „ А що буде, коли він побачить мене? У таку пору ще ніхто не виходить на луг, навіть корів ще не виганяють на пашу, - помислила я і почала танцювати, - може, подумає, що я – русалка. Ото злякається!” Танцювала ніжно і плавно, а разом з тим легко і зухвало, ну точно вжилася в образ. Той чоловік і справді мене помітив, мабуть, дуже здивувався, бо зупинився між кущами і з хвилину непорушно стояв, дивлячись на мене. „ Ну що, побачив русалку?,” – продовжуючи танцювати сказала подумки я, але раптом побачила, що він такими ж швидкими кроками, якими йшов по дорозі, повернувши назад, рушив до мене. „ Видно, не із лякливих , але русалок сам чорт боїться”, - подумала я і, не припиняючи танцю, почала відходити вглиб лугу, а потім вбік і далі, далі в жита й пшениці. Коли моїх ніг не могло бути видно з дороги, я, зібравши всі свої сили, як то бувало на змаганнях з легкої атлетики, рвонула вперед з такою швидкістю, що, якби під ногами була не трава, то за мною здійнялася б хмара пилу! Такими темпами я за кілька секунд пробігла чотири поля і, повернувши праворуч по межі, вскочила у чийсь сад, миттю підібрала собі зручне місце між кущами смородини, у якому мене не було б видно, але я могла б добре бачити ту сторону лугу, з якої міг з’явитися той невідомий чоловік, і присіла там. Тепер у голові думки не промелькували, а роїлися, вирували, кипіли: „ Може, це знову якийсь маніяк, а мені зустрічався уже один такий, бо куди б це нормальному чоловікові так швидко йти, раз по раз озираючись, о четвертій годині ранку? А в мене з собою навіть газового балончика немає! Та що там „ з собою ” – взагалі немає! Оце уже кілька років прошу маму купити його мені, а вона не хоче, грошей жаліє, і це після двох нападів! (Правду кажучи, я інколи її не розумію) Який тут балончик, навіть мобільного телефону немає! Ось будинок моєї однокласниці, Юлі, тож, якщо що, то побіжу до неї. Думаю, вона мене пустить...”
Мені чомусь весь час здавалося, що він біжить за мною, наздоганяє мене. От-от на луговій стежці покажеться його силует. Але пройшла хвилина, дві, але він не з’являвся. Моє серце все ще шалено калатало, та я уже почала помалу заспокоюватися. Повернувши голову трохи вбік, я побачила, що сиджу біля великого куща порічок, які дуже люблю. Отож, не довго думаючи, я почала снідати. Посмакувавши і точно впевнившись у тому, що незнайомця немає, я вилізла зі своєї засідки і все ще обережно, не поспішаючи, попрямувала до свого дому. „ А може, він десь, як і я , причаївся і чекає. Надіюся, що полювати на русалок він не наважиться, але, тим не менше, краще бути готовою до всього і піти іншою стежкою, прислухаючись навіть до незначних шумів. Якщо він десь і буде, то обов’язково чимось себе викаже,” - розмірковувала я, пробираючись через кущі. Після них пішли буряки, потім картопля, а далі вже геть погано – ячмінь і пшениця. Будяки дерли мені ноги, берізка, що пообплутувала колоски, не давала пройти, а липучка чіплялася за тіло і одяг, але я не зупинялася. В якусь хвилину мені здалося, що я не сама. „ А що, якщо русалки й справді існують? Може, котрась із них тут, біля мене, і зараз мене залоскоче!”, - злякано запитав голос всередині мене. „Та я й сама кого завгодно залоскочу!” – впевнено відповів йому інший, - та й бачиш, яка я гарна, як і ці польові царівни. Вони мене приймуть за свою!” Чомусь, не знаю чому, але мені згадалася Ніна Дмитрівна Осьмак - наша викладачка з фольклору - , яка розповідала, що в давнину люди вірили в те, що коли дівчина зустрічає русалку, то та її запитує: „ Полин чи петрушка?” Якщо дівчина відповідала: „ Полин”, то русалка казала: „ Сама згинь” і зникала, а коли відповідала: „ Петрушка ”, то говорила: „ Моя душка ” і забирала до себе. „ Значить, треба казати слово „ полин ”, - подумала і посміхнулася, - їх же немає, а так хочеться вірити, що вони існують... О, волошки! Зараз нарву квітів (онде й маки цвітуть, і ромашки, і зозулині черевички), й тоді вже точно буду як русалка.. А квіти мені ще знадобляться: вплету їх у вінок, якого пускатиму на воду на свято Івана Купала.”
Нарешті я з чудовим букетом польових квітів вибралася з колючої пшениці на м’яку траву. Роззулася. Йду босоніж. Яке блаженство! Як мало іноді треба людині для щастя!.. Я знову відчула свободу, вдихнула повітря на повні груди і з веселою посмішкою зустріла схід сонця...
ID:
775291
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.02.2018 15:26:05
© дата внесення змiн: 05.02.2018 15:26:05
автор: Анастасія Лінчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
