Знаєте, як класно йти вулицями в чорних окулярах? Ховаючи за ними свої сльози, біль і відчай…Кліпаючи очима, намагаючись зняти весь бруд і фальш, що понападала за день, а може й більше…Силкуючись зловити краплини чистого повітря, але збиваючись з потрібного курсу і розчиняючись у шумі великого міста, яке не любить чужих…
Шукати виходу з тунелів своїх думок, розпутуючи міріади мрій, стикаючись один-на-один зі стіною невідкладних проблем і в безсиллі падаючи додолу, намагаючись їх вирішити. І лише потім розуміючи, що вони не варті були тих прикладених зусиль…Всі ті рожеві мрії, які є у кожного, не варті жертв, які ми приносимо для їх здійснення…Переступати через себе…Боляче…
Ходити в чорних окулярах і справді круто. Можна роздивлятись красиві очі випадкового перехожого, не боячись, що він прийме тебе за навіжену…Нарешті, дивитися на сонце, ловити обличчям його промінчики, які вже не засліплюють очі.
Шукати щастя…Маленького, непримітного, але свого…Такого близького і рідного серцю. Простого, наївного, щирого…Навіщо це мені, якщо нічим особливим воно не вирізняється? Затим, що ми з ним дві половинки одного пазла. Я і моє різнокольорове щастя.
Я завжди намагаюсь зловити у твоїй посмішці промені сонця і повернути їх…А ти все одно ховаєш те, що мені так потрібно…Хочеш мене помучати, пробудити в мені цікавість, і в тебе це таки виходить…
А я йду вулицями міста, ловлю тіні чужих посмішок, подумки уявляю тебе поруч і шикую в рядочок свої неслухняні плани на майбутнє, викликаю на плац своє серце і засуджую його на довічне ув’язнення, а ще роздивляюсь випадкових перехожих, адже знаю…вони цього не помітять, бо я дивлюсь на життя через скло чорних окулярів.
До речі, а які в тебе очі? 
а що?
