Цю жінку я люблю. Така моя печаль...
Микола Вінграновський
—Ні, не печаль. А просто — божевілля!
Відтяти б якось. Та нема меча.
Нема й чим рану вмити — тільки сіллю.
Вона мені ввижається в хвилинах,
годинах, днях і гуркоті думок,
і світ увесь, немов стара ряднина,
розлазиться: від зливи вщент промок.
Це ж бо вночі так. Спрагле надвечір'я
кошлатить день й злотаві пасма хмар,
закреслюючи темінню вугілля
ескізи сонця, кладучи тягар —
ні, не на плечі. Їх уже немає.
Немає тіла, і немає рук.
Лиш крила — слабнуть; падає вся зграя
на зльодянілий, здичавілий брук.
Це — той тягар. Оце така крилатість.
Як у сльози, що тягне вії вниз.
Мутніє небо. Місяць ніби стративсь.
Зірки ввібрали кращі з її рис.
Але на ранок... дихається вільно.
Я вилізаю із сирих проваль.
Чи ж є на світі більше божевілля,
аніж любити й берегти печаль?