То осінь була, не цвіли дерева,
Не цвіла вода і не росли квітки.
Лиш дощ, та іноді вже сніг,
Розлітались й падали листки,
Прогнилі наскрізь пелюстки.
І зло у людях виростало,
Як тінь у хаті на стіні,
Поглинути їх сутність мало.
Осінь у людях доброту украло.
Та не у мене, я то тут до чого?
Що зима-весна, що літо-осінь.
До дому я дійду до свого, мого,
Іду до брата, до малого,
Що осінь йому щастя є,
Що тінь йому та, як прикраса,
Що людям гніву додає.
Музика десь там виграє.
Надворі десь, його не видно.
У сніг-дощах, в бурім болоті,
А я удома, як у гроті.
Листок барвився в дивині,
Червоним грався, як в крові.
Грозу він, бачте, виглядав,
Себе в польоті уявляв.
А брат мій під дощем співав,
Ходив то тут, то там,
Шукав чогось в старих воротах,
І мед шукав в бджолиних сотах,
Що вітром їх, бач, занесло.
Прошу тебе, вернись, лелеко,
Ти так далеко, так далеко…
Верни з собою зелень трав,
Щоб більш у осінь я не грав.
Остап Лагойда (2015)
ID:
769203
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 02.01.2018 00:19:09
© дата внесення змiн: 05.01.2018 02:14:16
автор: Sir Agravain
Вкажіть причину вашої скарги
|
