Мороз все в іній вдяг, хоч снігу ще немає,
Дерева в білім сні задумливо стоять,
Та втомлена душа красу цю не сприймає,
Думки наперебій навстріч тобі летять.
Вповільнив потяг хід, вагон здригнувся жорстко…
Душа чекає все ж… Чого? Не знаю й сам.
Вертатися назад в самотність так непросто, –
Гнітить страх пустоти, болить розлуки шрам.
Лапатий сніг пішов, засліплюючи очі,
Підсоленим струмком стікаючи з повік.
Торкнувся хтось плеча, і сльози вже дівочі
Солодкими здались… І падав, падав сніг