Холодно… Зима прийшла так несподівано, що їжачок навіть не встиг знайти хоч якийсь притулок. Ну і що йому тепер робити? Всі нірки вже зайняті, а мати під боком такого колючого сусіда ніхто не хоче. І заховатися ніде. На землі ні листочка – все вітрюган розвіяв. Добре, що снігу ще немає, можна щось поїсти знайти.
І для чого ця зима кожного року приходить? Для чого вона потрібна? Невже тільки для того, щоби псувати життя маленьким їжачкам? Напевно, що ні. Адже маленьким людям зима навіть дуже подобається – їжачок сам бачив, як їм весело. От людям пощастило – у них лапи, чи як вони там у них називаються, не мерзнуть.
Та й білочкам теж, мабуть, взимку непогано живеться – он яка пухнаста до нього біжить.
- А що ти тут робиш? Чому такий сумний?
- Мені холодно. І погрітися ніде.
- Я б тебе до себе запросила, але ж ти не вмієш по деревах лазити. Чи вмієш?
- Ні, не вмію. Одного разу спробував, більше не хочу.
- То що ж нам тоді робити? Стій. Я, здається, придумала.
Вона що, сміється наді мною. Я й так стою, вже навіть голочок не відчуваю. Чому так несправедливо, чому у мене немає такого хутра, як у білочки? Тільки нікому не потрібні голки, які зовсім не гріють. Звісно, вони врятували мені життя декілька разів, та зараз я б з радістю обміняв їх на щось тепліше.
Та білочка навіть не думала насміхатися над їжачком. Їй було шкода бідолаху. Тому зараз вона поспішала до старого Дятла, щоб той допоміг збудувати житло для її нового знайомого. Адже саме завдяки Дятлу у білочки є така чудова тепла оселя.
А ось і дядько Дятел. За роботою, звісно – білочок же багато.
- Доброго дня, дядечку.
- Доброго дня, білочко.
- Я хотіла ще раз подякувати вам за такий гарний будиночок. Мені тепер навіть лютий мороз не страшний, адже є де погрітися та відпочити. А от моєму другу їжачку зараз дуже холодно – збудуйте і для нього будиночок, будь-ласка.
- Для їжачка? Але ж їжачки не живуть на деревах, а на землі я працювати не вмію.
- То що ж нам робити?
- Шукати якусь нірку.
- Але зима прийшла, всі нірки давно зайняті.
- Чому ж їжачок не знайшов собі оселю ще восени?
- То ви нам не допоможете?
- Звісно, допоможу. Не кидати ж вас, малих, напризволяще. Бачив я тут неподалік дуже гарну хатинку – твоєму маленькому другу вона якраз підійде.
З цією радісною новиною білочка поспішила до їжачка, який і досі стояв на тому самому місці. Він мріяв про літо. А ще йому дуже хотілося спати, адже взимку їжачки впадають у сплячку.
- У тебе тепер є власний дім!
Хто це так голосно кричить? Навіть помріяти спокійно не дають. Ой, та це ж білочка. Не забула таки про мене.
- Куди ми йдемо? Я замерз і спати хочу.
- Почекай ще трішки. Ми майже прийшли.
І, дійсно, вони вже були коло дерева, яке показав білочці Дятел. Дерево було таке старе, що його коріння повилазило з-під землі – саме там й утворилося затишне гніздечко. Та ще й вітерець добре попрацював – встелив землю сухим листям. Тому й не дивно, що їжачок одразу заснув, ледве встигши подякувати білочці за турботу.
Тепер білочка поспішала до свого дупла – вона сьогодні дуже втомилася. Але разом з тим їй було весело, не кожного дня знаходиш друга. З їжачком вони обов’язково зустрінуться навесні, коли той прокинеться. Справжні друзі один одного не забувають.
Справжні друзі один одного не забувають.
Добра казочка! 
