Я злизував краплини щастя з тіла -
Жагу свою пекельну тамував.
Де узялася свіжа, юна сила
До того - в очі віку — забував...
Її поля сягали, ген за обрій -
Оце вали, то кам'яна могила,
Я милував її, як звір голодний,
В пшениці шепотів: ти моя мила!
Волосся пасмами спадало на долину
На гору піднімався, поставав,
Усе єство волало, де я слинив -
Луна ішла, де як її торкав...
Земля пливла з під ніг -
Чим далі дужче…
Прямуючи за гори через ліг,
Я шепотів: люблю на вушко ніжно,
Топив у горах від бажання сніг...
Жаркого тіла здибив землетрус,
За вибухом одразу завмираю -
Новий, грайливий пестощів укус
Мені здавався маревом із раю...
Краплини поту висихали ще на скроні,
Туманом плів вогонь перед очима,
В безтямі рук затискую долоні,
Солодким поцілунком плаче рима...
Короткий зойк перейде в довгий стогін,
Переросте в потужний хижий вий
Мої і не мої — німіють ноги,
Від шепоту: ти — мій...
Ти - тільки мій!
Із кручі падаю в безмежне, синє море,
І поринаю у чуттєві хвилі.
Нема сьогодні, завтра, вчора -
Політ в безодню — ми безсилі...
Як птах із кручі в прірву лину
Молити Бога: зупинися щастя!
Зачарував би кожну цю хвилину,
Але невзмозі…
І Йому не вдастся...
