Вона іде. І перегуд, і шипіт
пливуть шатром вируючим. Повітря
пашить медв'янодухим евкаліптом
що мив гілля своє в ключах Ерітрос.
Її стрічав не раз я: то од вітру
вона на греблю кинулась зустрічну,
тонким прозорим шовком потекла
мов перська шаль, що ковзнула із лав,
у підгребельний хлинула потічок
і подалася в м’ятні холоди.
А то ходила в Мармуровім морі
мов сарна гінна, збивши пінний дим,
забейкалась між стіни Дарданеллів, -
протока завузькою їй здалася!
Навратилася виправити нелад
і розтяглася тілом – гуд і ляскіт!
Дугою взявшись, в береги атласні
уперлася й розсовувала доти,
аж Гелла пробудилась в глибині
і, сміючись, дозволила змінить
прадавні стіни. Свій примхливий дотик
означивши на скелях, з рукава
порснула і у безмір потяглася,
де ластить води сонячна панва.
Вихаючись у течіях пасатних,
коралеві вилизувати кільця
вона любила: сатовий, лапатий
язик її атолові барильця
викохував, обгладжував на шклицю…
І безкінечним, витончено облим,
мов ящір, що вкусив себе за хвіст,
мов наштрикнутим на заблудну вісь
атол ставав. Його каймистий обрис
магнолією вкритий, рясен квіт
обронив у її вихрясті коси
і тоскно маяв віттям їй услід.
