Правдива історія, прикрашена фантазією автора
Частина перша. Idée fixe (ідея фікс)*
Жив собі кіт. Звичайний такий, сірий. Чотири лапи, два вуха, один хвіст. Як у всіх котів. Проте ні. Ще в нього було де кігті точити, де спати. Нашийник був. У всіх котів, скажете, є (принаймні в домашніх). Та ж в усіх котів чорний, а в цього – жовтий. А ще в жилах цього пухнастого текла неабияка кров – заморська. У Британії родичів мав. Був він скотіш чи то фолд, чи то страйт**, але почувався щонайменше лордом. Тому зайвий раз гладити себе не давав. Ну, хіба що вранці господар візьме на коліна, шийку почеше, боки погладить. Нічого особистого, звичайний масаж тридцять хвилин, для котячого організму корисно.
Учений це був кіт. Було, поїсть – і гайда по полицях книжки винюхувати. Шевченка там, Костенко чи Булгакова. Він би їх до дірок зачитав, так хазяйка не давала.
Отже, усе було в нашого кота, чобіт тільки не вистачало. Чобіт? До чого тут чоботи? Це ж з іншої казки. А нашому коту страшенно кортіло з дому втекти. Тому останнім часом сірий чатував біля вхідних дверей квартири.
Від усіх, кого вони впускали, пахло пилом, новинами, часто – втомою і якимось неземним щастям, схожим на запах м’яса, риби, моркви, дині (усе це кіт страшенно любив) разом, бо люди нарешті опинялися вдома. Вони йшли на кухню, ставили чайник, щось жували, чесали кота за вушком – і тому здавалося, що господарі ось-ось почнуть муркотіти від задоволення.
Як же хотілося нащадку чи то фолдів, чи то страйтів (але точно вже скотішів!) відчути щось подібне!
Так ось і визрів твердий намір утекти. Утекти, аби повернутися.
Частина друга (зовсім коротенька). Воля!
Клацнув замок. Двері прочинилися. Хазяїн приніс огірки (аж дві сумки!). І ось вона – воля!
- Няв-няв, няв-няв! – щось аж кричало від радості всередині сірого втікача. Він би рахував сходинки, та, на жаль, цього не вмів, бо книжок з математики на полицях було малувато.
На вулиці кіт метнувся спочатку праворуч, потім ліворуч, але ні м’ясом, ні рибою йому не запахло.
- Дивно, – подумав сірий, – а ще дуже незатишно. Таке відчуття, наче господар надумав мене купати. Няв!!! Душ-ш-ш!!!
Частина третя. Не душ!
Але це був не душ, а дощ. Великі краплини капали з якоїсь синьо-чорної стелі, потрапляли між ворсинками хутра й обпікали холодом котячу шию, спину, а ще його ж таки боки, лапи й навіть хвіст. Що робити, кіт не знав. Він сидів зіщулившись біля лави й мовчав.
А злива не вщухала. За мить утворилися великі калюжі, потім щось торохнуло й на кілька секунд хтось там, угорі, увімкнув світло. Воно було яскраве, але то не було схоже на жоден світильник.
І кіт кинувся навтьоки.
- Дурнику, тут є сухе місце! Ходи! – почув кіт з-під куща й, не роздумуючи, кинувся туди.
Під кущем було волого, проте згори не капало.
- Ти звідки такий дивний? – на сірого дивилася пара жовтих, ледь примружених очей.
- Домашній я. Був, – промимрив кіт і заходився вилизуватися (лорди, хай і котячі, мають бути завжди охайними).
- А-а-а, - протягли у відповідь жовті очі, - значить мишей не ловитимеш. – Ходімо, діти, дощ закінчився, а цей за батька вам не підходить.
І котяче сімейство, високо піднімаючи лапи, пішло геть.
Кіт виліз з-під куща. Навколо не було нікого.
Частина четверта. Миска
Котові хотілося їсти. Він ладен був навіть застрибнути комусь на коліна й дозволити себе гладити, навіть довше за тридцять хвилин.
Кіт озирнувся. Навколо побачив траву. Сірий спробував її жувати, як частенько робив це, прогулюючись хазяйським підвіконням між горщиками з квітами, але трава була жосткою та несмачною.
З горя кіт голосно нявкнув, але у відповідь не почулося ні «мій хороший котику», ні «Мурчику» - нічого.
І тут кіт побачив… миску. Хай не таку, як була в нього, хай брудну, хай із неї не пахло ні м’ясом, ні рибою, проте сірий помчав до неї щодуху.
- Р-р-р! Гав! Гав! Гав! Геть! – заричало на кота. – Геть сказав! Моя миска!
Навколо кота, наче з-під землі, виростали кудлаті страховиська на довгих лапах. Від них тхнуло смітником і неприємностями.
Шерсть на шиї сірого стала дибки, він вигнув спину й, забувши про своїх давніх шляхетних родичів і про манери, дико закричав і випустив кігті.
Одне страховисько вже скавулило, інше зализувало бік.
І в цей, здавалося б, переможний момент щось кота підкинуло вгору, тричі перевернуло в повітрі.
Не вірте, що коти завжди приземляються на лапи. Ні. Було боляче. Голова закрутилася. Синя плямиста стеля стала чорною. Зникли запахи та звуки.
Частина п’ята. Остання
Смикнулася спочатку права передня лапа, потім ліва задня, і врешті розплющилося праве котяче око. Було тепло, затишно, пахло м’ясом, рибою, морквою, динею – усім одразу.
- Мур-р-р! – вирвалося з грудей чи то страйта, чи то фолда, та ні, просто домашнього кота.
Його взяли на руки, почали чесати за вухом, гладити спинку. О, це не звичайний масаж, це найкращі пестощі у світі! Сірий замружився – і раптом… заспівав, натхненно, по-котячому.
Можливо, його колишнім родичам і соромно було б цієї миті за свого нащадка, але котячому лордові було байдуже. Він був удома, а люди, як би це дивно не звучало, були його родиною. Ну то й що, як у них усього лише дві ноги й немає хвоста. Зате вони його люблять!
- Це ж треба такому наснитися! – думав кіт, доїдаючи останній свіжозварений шматочок курятини зі своєї миски.
_________________________________
*Ідея фікс – нав’язлива думка.
**Scottish fold, Scottish straight – породи кішок Британська клаповуха та Британська з прямими вухами.
ID:
742007
Рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата надходження: 14.07.2017 20:18:10
© дата внесення змiн: 14.07.2017 20:25:58
автор: ptaha
Вкажіть причину вашої скарги
|
Не завжди воля - це затишок і ситість... Вуличним котам живеться нелегко, тож краще бути домашнім улюбленцем і мати дах над головою, повну миску смаколиків і турботу господарів. Гарна котяча історія! 
Гарна історія про котика! 
