Скажи, чого ти плачеш? Скажи мені.
І що тебе тривожить у такому віці?
Чого краплини крові на твоїм вікні?
Чому думки дівочі сліпі й ниці?
Зриваєш стрічку із жахливого букету,
Уже немає болю у скупій душі,
І вітер забира тіло в тенета,
А в спину мов впиваються ножі.
Люди питають: «Що з тобою стало?»
«Хіба не знають?» - тихо мовиш ти.
Через любов, що кріпкий дах зірвала,
Не маєш змоги всі спалить мости.
І де ж та сила, що жила в тобі,
Що обіцяла бути разом до останку?
Тепер між вами точиться двобій,
Немов хтось хоче гратися в мовчанку.
Неначе хтось мовчанням хоче тебе вбити,
Роздерти тіло й викрасти потерплу душу.
Ти відчуваєш, що це треба зупинити:
«Я маю щось робити… Мушу!»
Які тільки думки не думалися на ніч:
«Спалити, викреслити, знищити, убити…»
Але тебе немов скував параліч,
Ти хтіла одного – зцілити.
Ти не бажала лиха ні одному.
Ні тим, хто бреше, ні тим, хто нівечить життя.
Твоя душа – для всіх приємний спомин,
Хай навіть і тепер, коли тебе нема.
a.slb
