ох, моє серце, чи шкодуєш, як я,
– як я, що одвіку була твоя –
що по марних віках вагань
нарешті завітала до мене?
таки побачила те, що боялася
бачити й знати, й любити: мій замок
– мій білий, білесенький замок,
що над світом зеленим, умиваним чисто,
височіє ласкаво, а не гнітить,
не приголомшує – лагідно благословляє
й так сяє при сонці!
сама я бувала не раз
вражена завмирала,
хоч і звикла, здавалося вже,
і несхильна хвалити архітектурні дива
– ні перед дзеркалом себе споглядати,
як ото дівка дурна, що бажає собі чоловічків,
чи воликів, чи навіть сумнівних черевичків
з погано знаменитої ноги –
сама завмирала, аж зойкала вражена:
ах, це ж моє!
коли, буває, дощ раптово перестає,
бо сонце розірвало білі хмари
і втупиться, стривожене й сердите,
пекучим поглядом; а збоку там веселка,
нім правда пообіцяна, аж зашарілась
та скаже зрештою: "не бійся, не соромся"
до нас обох сполоханих; а я
хіба соромлюся? сонечку, диви:
знаєш тепер, бачила нашу красу –
ціни їй не скласти,
і не запити жодним могоричем,
а хіба поховати з небесним плачем;
і як же ж гірко мені стало – йой, ще гірше,
ніж то перше було, коли плакала за тобою –
а стало мені знати вже напевне,
що доживатиму свого віку сама,
що божеволіла та плакала дарма
– чи ні? та годі вже. лиш ти, моя кицюню,
за подружку будеш мені в цьому світі, –
лиш до тебе схилятиму голову,
що була горда колись,
і лиш тебе гойдатиму, ніби кохану ляльку,
і лиш ти мені, непосидюча й дурна,
грітимеш коліна й лизатимеш носа
