Кроки по мокрому бруку.
Загублений погляд у даль
Хтось протягує руку.
Голос, як здавлений жаль
''Ви отаман Петлюра?
Я Нестор, батько Махно
Ми воювали колись, забули?
Скільки років по тому пройшло..''
''Я, мабуть, вас знаю,-
Озвався старий Симон
Цигарка, упавши, згасає
Тліє паризький газон
''Ви були на півдні,
Здається, взяли Перекоп,
А потім засіли в підпіллі,
То я чув, ніби й звели курок''
''Помиляєтесь, брате, багнети
Далі несли мої сини
Не здавались вони, померти
Завжди постигнемо ми
А далі так сталось
Мусили кинути дім
Хтось із живих продався
Хтось в зе́млі поліг сирій
Може злучимо сили
То вийде діло із нас
Ще герої не всі спочили
Надворі гарячий час
Піднімемо стяги угору
Серед багряних завій
Може кличе взиває нас доля
На смертний останній бій?''
''Зустріньмося влітку, сьогодні
Боюся, що хвилі нема
Минуть свята Великодні
То сядьмо тоді за стола
Поговоримо з військом-братами
Узгодимо термін і час
Зберемось нарешті з думками
Хай Бог береже тоді нас''
Помовчавши ще трохи, подали
Один одному руки й пішли
Два суворі старі отамани
Два запеклі колись вороги
А наступного дня на проспекті
Як п'янився Париж від весни
Петлюра зустрівся із смертю
..І Махно незабаром за ним.
13.04.17.
