1826 рік, Валенсія.
Уся площа була заповнена, кожен щось вигукував, але щось спільне з цих вигуків разом зв'язати було не можливо. Усі чекали одного, головну подію дня, яка увійде в історію як остання кара інквізиції. Повітря було наскільки просякнуте зловісною енергетикою, що напевно швейна голка зависла би у повітрі, якби хтось зробив такий експеримент. Але все миттєво несподівано накрила безмовна тиша, скованого кайданами та з мішковиною на голові вели Хосе Аньтьяго.
Його майже голе тіло було покрите гнійними ранами, синцями та здавалось що уся його шкіра була синього кольору. На ногах, де були кайдани, рани були наскільки глибокі що здавалося що його плоть зрослась з металом. Його руки були накриті лахміттям та підв'язані мотузкою до його шиї, це було зроблено щоб приховати його пальці, на яких не залишилось ні одного нігтя. Його тіло було наскільки понівечене, що охорона яка його вела підтримувала його не руками а списами, щоб не забруднити свої руки, які вже давно були вище ліктя у крові, яка за всі роки в'їлась аж до кісток, і вже ніякими молитвами її напевно не змити. Охорона підвела Хосе до вішальниці, там вони усі зупинились, двоє дужих чоловіків схопивши його під руки одним ривком витягли його на вішальницю, та підвели до зашморгу. Повітря стояло задушливе, перемішане з пилом воно дерло в горлі. До Хосе підійшов чоловік в білі рясі, позаду нього підійшли ще двох, тільки у чорних рясах, та з накинутими капюшонами так, що було помітно лише їхні бороди. Чоловік у білі рясі підійшов до Хосе та став поруч з ним.
- Хосе Аньтьяго, ви визнаєте себе винуватим у злочинах в яких вас звинувачує свята інквізиція? Писклявим, але гучним голосом промовив чоловік у білій рясі, після чого провів поглядом весь натовп, який тут зібрався, для нього це було ще одне з багатьох шоу, яке влаштовувалось на цій площі скоріше як показуха сили, а не досягнення так званої справедливості та визнання чистої віри в покірливості єдиній церкві. Він повернувся до звинувачуваного.
- Ти бажаєш мовчати, чи не хочеш розкривати свого рота, який наповнений єрессю до кінчика твого гнилого язика. Він знову перевів свій погляд до натовпу.
- Ви погляньте на нього, він зрозумів свою провину, але так і не хоче визнавати цього, говори, вже сердито впершись маленькими очима в Хосе пропищав чоловік у білій рясі. Полонений подав якийсь незрозумілий звук та підніс голову догори, наче йому бракує повітря. Чоловік у капюшоні зробивши ледь помітний крок і тихенько шепнув щось чоловіку у білій рясі, і знову майже непомітно став на своє місце.
- Він відмовляється не тільки визнати свої помилки а й говорити, ми не можемо пробачити таке, але ми врятуємо його душу, махнувши рукою у сторону чорних капюшонів він відійшов у сторону. Один із капюшонів накинув петля Хосе на шию та підійшов до дерев'яної палиці.
- Зніміть з нього мішковину, знову фиркнув чоловік у білій рясі, але чорний капюшон знову ледь помітно подав знак головою що не варто, адже його лице було усе у шрамах від опіків. Біла ряса щось пробубонів на латині та подав знак. Чорний капюшон смикнув палицю і підлога під Хосе провалилась, він шмигнув у низ та повис на мотузці, його тіло смикнулось і він мовби ожив почав щось незрозуміле бурмотіти, наче у нього у роті був якийсь кляп, мішковина в районі рота почала мокріти та покриватись червоним краплями, які розтікались по мішковині, його бурмотіння було все гучніше і враз замовкло, тіло навіть не хилитнулось, настала повна тиша.
Ще нещодавно заповнена площа, на якій вирував натовп стала пуста. Троє чоловіків у потертих лахміттях несли до возу нещасне тіло Хосе.
- Сьогодні не багато, лише семеро, проговорив один з них. Коли всі тіла були закинуті на підводу, в яку був запряжений худий кінь, який здавалося лише мокрими очима відрізнявся від мерців, які були у підводі.
- Веземо їх до спалювання, пробубонів один із них.
- Та ні, вивеземо до ями та закопаємо, навіщо дарма тратити час, ніхто не дізнається що ми з ними зробили, та й кому до цього яке діло, мені здається мерцям взагалі вже байдуже що з ними буде. Підвода рипнула, і кривий віз з мерцями потріщав по безлюдній дорозі, збоку біля нього йшло троє чоловіків, мабуть тому що з ними кінь підводу точно не потяг. Вже майже стемніло, худі, як скелети тіла лежали у неглибокому рові, немовби з останніх сил, їх закидали сухою землею трійка чоловіків. Пронизливий крик чорного птаха змусив їх стрепенутись.
- Бодай тебе.
Промовив один з них.
- Ледь сам не вмер.
Здоровий чорний птах сидів на задній частині підводи, ніхто не бачив де він узявся, його кремезна голова у сутінках здавалась ще більшою чим у коня, птах з цікавістю спостерігав за роботою чоловіків, перекидаючи голову то в одну то в іншу сторону. Зненацька спостерігач зірвався і пролетів над ровом з тілами так низько, що здавалось він застрягне головою в край ще не закиданої могили, велика чорна пір'їна відлетіла від нього і упала прямісінько на мішковину, яка закривала обличчя Хосе, і він так як і з'явився так і беззвучно пропав.
- Образився що залишиться без вечері, посміхаючись промовив один з чоловіків, закидаючи землею тіла. Коли робота була зроблена на небі вже проблискував місяць, чорні хмари пропливала біля нього наче хвилі моря, чоловіки помалу посунулись в сторону міста, тоді наступила повна тиша, яка щось дивне та лихе приховувала в собі.
2.
1833 рік, Підгорецький замок.
Стояла літня тиха погода, двоє чоловіків стояли біля замку.
- Я думаю що ви зробите все правильно пане Євстахію, якби з полегшенням проговорив Леон, мої предки довгі часи цим займались, ну я чомусь відчуваю що у вас все вийде, тому замок цілком у ваших руках, чоловіки потиснувши руки розійшлися.
Євстахій стояв посеред заваленою мотлохом зали замку, пилюка, яка зібралась тут за роки миттєво здійнялась у повітря коли він відкрив двері і потихеньку сідала на його одежу та перчила в горлі, провівши поглядом приміщення він направився до сходин, обійшовши їх він підійшов до стіни за ними, на одному з каменів у формі цеглини щось виднілося, він підійшов впритул та протер цеглину краєм рукава.
- Ось воно, прошепотів він, там був якийсь не зрозумілий символ в трикутнику.
- Око стереже двері, знову прошепотів він. Обернувшись назад він пішов по напрямку куди вказав йому знак, проминувши невелику арку з колонами він зайшов у невелику кімнату, колись її закривали двійні двері, але їх тут уже не було, лише потріскані стіни були свідками того, що колись тут були двері, але їх зламали. В кімнаті під стелею було лише одне вікно, світло якого падало на стіну, де судячи по вбитому у стіну залізному стержню, колись висіла картина, її слід остався видимий на стіні, так як суха цвіль чітко малювала її розміри, наче трафарет. Євстахій підійшов до стіни та почав гладити рукою по ній, його погляд уперся в залізний стержень, вставши на шпильки він потягнувся до нього рукою та почав його крутити у різні боки. Спочатку у нього нічого не виходило, але згодом у нього вийшло дістати його з стіни, він уважно покрутив його у руках та побачив на ньому вже знайомий йому символ у вигляді ока. Обличчя у Євстахія від посмішки розтяглося так, ніби його щойно прийняли в рай. Він запхнув свою руку собі за пазуху та дістав щось схоже на такий же стержень, який він вилучив з стіни, тільки один його кінець мав ще якісь незрозумілі форми. Потягнувшись знову на носках він загнав його у той самий отвір та спробував прокрутити, щось тріснуло та замовкло. Тишу перервало клацання за стіною, після чого та ділянка стіни де колись ніби висіла картина почала підійматися в гору, дійшовши до стержня який слугував ключем вона зупинилась, звівши не великий стовп пилу.
Євстахій невпевнено, але зробив крок у темряву, одразу він у щось вперся плечем, через декілька секунд коли очі звикли до темряви він зрозумів що то факел, витягнувши його з стіни він спробував його запалити, горюча суміш одразу спалахнула. Сходи вели у низ, не поспішаючи, крок за кроком він опускався доки сходи не закінчилися, побачивши по обидві сторони закінченого маршруту два факели він також запалив і їх, по послідовності за ними зайнялися ще декілька, перед ним освітився великий зал. Тут була ціла алхімічна обсерваторія, біля однієї стіни стояли полиці з книгами, повздовж другої стіни були розвішані картини, на одних були зображені незрозумілі креслення та якісь формули на других були намальовані різні силуети, які за товщею пилу не було чітко видно. Далі стояли столи з різними пробірками та інструментами, які були не зрозуміло для чого, прикрашали стіни також різні види зброї, мечі та кинджали, арбалети, піки, щити та інше, дещо було взагалі не зрозуміле. У іншому кінці зали були двоє дверей, біля яких по обидві сторони стояли металеві обладунки рицарів, тримаючи перед собою мечі, які врізались лезом у підлогу. Двері були оздоблені візерунками, та мали кожні по три отвори для ключів. Євстахій розглянувши навкруги себе цю дивовижну залу направився до сходів ведучих на поверхню.
На вулиці все набрало своїх кольорів, Євстахій декілька хвилин стояв мовчки, наче обмірковуючи подальші дії.
- Ріхош, промовив він згодом, ходімо пройдемося, смуглий та не високого зросту чоловік відразу смикнувся і швидко направився за ним, мовби він тільки чекав цієї команди. Десь через пів годину вони повернулися назад.
- Ну що, промовив Євстахій, керуй Ріхош, до сутінок маємо з усім впоратись,та дивись не одна річ та зайва пилинка не повинна зникнути, ти особисто за це відповідаєш, після свої промови він направився до своєї повозки.
- Охорона та шість робітників ходімо за мною, всі інші зостаються тут, охороняйте повозки, можете розбити не великий табір та приготувати щось поїсти, але головне виставте надійну охорону, почав керувати Ріхош, коли Євстахій від'їхав на своїй повозці взявши з собою декілька озброєних вершників.
3.
Повозка Євстахія зупинилась біля невеличкого намету, біля якого мерехтів не великий вогонь, двоє озброєних чоловіків не встигли щось сказати як Євстахій зістрибнув зі своєї повозки та грубо проговорив.
-«Де Ріхош? - Він у середині, лише один раз виходив до нас», проговорив кремезний чоловік та опустив голову.
- Розвантажте речі та занесіть у середину, промовив знову грубим голосом Євстахій, а ви ведіть нашого гостя за мною, наказав він двом своїм охоронцям які знаходилися ще у його повозці, спостерігаючи за своїм господарем, вони слухали лише його накази, та ніколи не подавали ні одного слова щоб не сталось. Звівши з повозки когось з зав'язаними очима охорона направилась за Євстахієм, який вже був майже біля дверей замку, йому хотілось найшвидше добратись у відкритий сьогодні ним потайний зал. Біля кожних дверей стояли охоронці, вони чітко та мовчки розступались, коли Євстахій підходив. Прибувши в таємний зал він зупинився, подивившись навколо усміхнувся, лише тоді його обличчя помітно подобрішало. Усе навкруги помітно стало виглядати краще, всі картини та полиці були протерті від пилу, підлога також була прибрана і тепер тут стояв зовсім інший запах, ніж тоді коли він тут був перший раз. Ріхош сидів за столом та перекладав старі свитки, побачивши Євстахія він відразу підійнявся та задоволено промовив.
- Все зроблено як ви сказали.
- Слуги ?
- Всі хто був тут вже нікому нічого не зможуть сказати, навівши порядок я їх наказав безболісно приспати, посміхаючись промовив Ріхош.
- Чудово, промовив Євстахій, забезпеч надійну охорону на ніч, та закрий сюди вхід, я думаю як підіймати та опускати стіну ти розібрався? Я тут поки вас не було з усім розібрався пане, навіть знаю як відкрити ті двері. Я в тобі не помилився, задоволено промовив Євстахій, все іде просто чудово. Насамперед треба дістати наш "багаж", показавши пальцем у сторону великої дерев'яної коробки, яка стояла біля самого входу у зал.
Через хвилину Ріхош уже розкрив верх коробки, ще через одну викинувши якийсь не зрозумілий мотлох він докопався до сірої мішковини та почав розмотувати її, де не виходило розмотувати узявши на столі ножа він її просто розрізав. По залу пішов легкий та неприємний запах гнилі. Нарешті виконавши почату роботу перед ними була не дуже приємна картина, у сірій мішковині лежало тіло. Воно було понівечене, рани були вже серйозно запалені ще коли в тілі було життя, а зараз на їх місці був суцільний гнійний чиряк, в якому копирсались дрібні черв'яки, проте взагалі труп виглядав наче помер він декілька днів назад, ну ніяк не років, як було насправді. На губах були сліди від сильних опіків, одне око було наполовину відкрите, взагалі складалося враження що він за всім спостерігає, але не може поворушитись. Усі синці нанесені ще при житті цього нещасного посходили, наче кров хоч повільно, але ворушилась у його венах.
- Все, лиши його, сказав Євстахій, повернемося до нього пізніше, нехай поки спочиває, він здолав довгу дорогу щоб потрапити сюди.
В таємному залі знаходилося п'ятеро людей, Євстахій, Ріхош, двоє охоронців та їхній так званий гість, якого завели сюди з мішком на голові. Була вже десята година вечора.
- Ну що, подивимося на знання нашого гостя, промовив Євстахій, та зняв пов’язку з очей Віаміна. Віамін декілька разів кліпнув очима, та без слів оглядів усе навколо.
- Це неймовірно, промовив він, а ось і двері, я скільки про них усього чув, він направився до одних із дверей, які були у кінці залу.
- По всіх легендах за цими дверима спочиває біла пані, вона ночами тут блукала та крала душі, але невідомі монахи якимось чином наклали печать на її спальню, і вона перестала з'являтись, обмацуючи двері розповідав Віамін.
- Хто вона така? можливо запитаєте ви, я вам скажу так, душа, яка прагне помсти, наскільки мені відомо, близько чотириста років тому її чоловік запідозрив у зраді свою дружину, яка була набагато молодша за нього, та замурував її у стіні замку, ось вона і мстила всім за не справедливу смерть. Багато слухів навколо цієї історії, де правда а де ні, ніхто не знає, ну щось тут є, і я скажу що воно осталося на цій землі не з добрими намірами. На дверях замки, я гадаю у вас є ключі? Розповідаючи запитав Віамін.
- Так, промовив Ріхош, цю таємницю розгадав я сам, на дверях зверху написано Марія, потім, коли я оглядав картини, які тут розміщені я наткнувся на портрет пані, на якому зверху також було написано Марія. Я довго дивився на цей портрет, і мене дещо здивувало, тільки ця картина висить на трьох стержнях, і мене освітило, три замки, три ключі, ось вони. Звісно я не наважився сам їх відкривати. То чому ж ти стоїш, втрутився в розмову Євстахій, уперед, допоможи йому як там тебе, ти ж тут для цього, спрямувавши погляд на Віаміна майже прокричав він.
Двоє чоловіків почали вставляти ключі в замки, коли усе було на місцях вони по черзі їх прокрутили, замки піддалися занадто просто і двері самі відкрилися, усі завмерли, навіть двоє охоронців, які ні звуку не подавали з цікавістю спостерігали. Побачене здивувало усіх, там була стіна, але на ній щось висіло.
- Відійдіть, взявши факел проговорив Євстахій. Підсвітивши стіну, на якій висів якийсь шнурок, на якому були зв'язані монети, зірвавши його Євстахій почав бити кулаком у стіну, але нічого не відбулось.
- «Дурня якась», промовив він.
- Віамін, ти маєш знати про це усе, чому тут стіна, її що треба розібрати?
Уже нервово почав бурмотіти Євстахій, та дивлячись на Віаміна повільно крокував у його бік. Віамін не подав ніяких емоцій, він рішуче пішов до дверей, не звертаючи увагу на Євстахія, який зупинившись провів його поглядом. Підійшовши до стіни він почав гладити її руками та схиливши голову прислуховуватись, наче вона йому мала щось сказати.
- Тут щось є, промовив він.
- Тоді її потрібно знести, одразу прошипів Євстахій.
- Ні, у самій стіні, а не за нею, потрібно погасити усе світло сказав Віамін. По сигналу мовчазна охорона почала гасити усі світильні засоби. Через хвилину була повна темрява, але не кругом, стіна за дверми світилась голубуватим відтінком, щось схоже на світло, яким світить місяць у чистому нічному небі. Усі були настільки здивовані що ніхто не промовив ні слова. Нарешті Євстахій повільно почав просуватись у бік стіни з простертими руками, він уперся в неї.
- Вона якась не зрозуміло холодна, прошепотів він, на його обличчі появилась єхидна посмішка, що це, продовжував він, це якийсь фокус, це місячне сяйво якось сюди потрапляє, далі робив висновки Євстахій.
- Ні, нарешті перебив його Віамін, це вона, вона в самій стіні.
- Хто? Не втримався Ріхош, хто вона?
- Панночка, знову спокійно проговорив Віамін.
- Дурня якась, ніби розчарована дитина, яка не отримала подарунка проговорив Ріхош.
- Як її звідти дістати, не відходячи від стіни проговорив Євстахій, напевно таки доведеться розібрати стіну. Нічого не потрібно розбирати, продовжував далі розмову Віамін.
- Монахи, опечатали та окропили кров'ю праведного цю стіну, та сама печатка я так розумію, то пане Євстахію той шнурок з якимись монетами чи що там, який ви зірвали зі стіни і тримаєте у руках. І сумісно якщо поклали печать кров'ю праведного, то щоб її зняти потрібна кров великого грішника, тільки якого, саме тут мої домисли розбігаються. І тут в розмову втрутився Євстахій, який так і не випускав зірваний шнурок із рук.
- Тут напевне мій вихід, пишаючись собою проговорив він.
- Панове, дозвольте я вам декого представлю, він направився у сторону великої дерев'яної коробки. - Знайомтеся, ставши біля ящика, з якого не дуже сильно приємно віддавалось запахом проговорив він.
- Хосе Антьяго, власною персоною, цій людині завидував сам чорт, він скільки всього накоїв, що інквізиція за нього давала шалену винагороду, тому хто його найде. Говорять що його декілька місяців катували щоб він видав свої таємниці, але він так і до самої смерті не заговорив, а коли вже не міг терпіти муки то відкусив собі язик та наткнувся ротом на факел, і все заради того щоб не видати своєї таємниці, хоча інші говорять що це йому вирвали язик щоб він нікому не міг нічого розповісти, де тут правда не відомо, але мені сказали що він нам має допомогти, хоч я не знаю як, і думаю пане Віаміне що ви з цим упораєтесь, Ріхош допоможе вам розгадати цю загадку.
- Мені не потрібна допомога, проговорив Віамін, якщо у труні насправді та людина про яку ви говорите, то я здивований, те що ви шановний розповідали про нього то все вигадка. Насправді цьому бідоласі в підземній тюрмі, де його так довго тримали щось влили і щоб він не виплюнув припекли вогнем його язик, що то було не важливо, так само не важливо чи був він винний, але після цієї процедури гріхів він набрався з повна, я у цьому упевнений. І що він сюди потрапив не випадково я також упевнений, і той хто це задумав він знав що робить.
- А звідки ви це знаєте? поцікавився Ріхош. Я думаю той хто сказав вам мене сюди доставити, без сумнівів відноситься до моїх знань, так само і знає чим це усе може закінчитись.
- Гаразд всезнайко, знову утрутився Євстахій, приступай уже.
Віамін підійшов до коробки з тілом.
- Дайте мені ножа, мені потрібна його кров. Євстахій підійшов до одного із охоронців та вийняв у нього з пояса короткуватий меч та підніс і ткнув його Віаміну запитав.
-«Що буде слугувати ємкістю для крові?»
Обоє охоронців лише поглядом спостерігали за цим, як їм здавалося безглуздям не рухаючи жодною частиною тіла. Віамін узявши меч присів біля трупа, здавалося він нікого не помічав навкруги, піднявши меч він іншою рукою підійняв за лікоть потріпану руку мерця та рубанув. На землю упала відрубана ледь вище зап'ястка рука померлого. Відкинувши меч у сторону, Віамін підійняв відтяту руку та направивсь до таємних дверей. Підійшовши до стіни за дверима, він почав щось бубніти та щось грабати по стіні рукою умерлого, з якої сочилась кров. Закінчивши свій ритуал він відійшов у сторону та не озираючись жбурнув руку до її господаря, пильно вдивлявся у стіну, яка була розмальована не зрозумілими символами та знаками.
Ніхто не наважувався заговорити, усі впершись поглядом до стіни чекали чогось, самі не розуміючи що має статись. Але нічого не сталось, тишу розірвав лише клекотіння у одного із охоронців, який також з цікавістю дививсь на стіну, ніби звідти має вилетіти пташка.
-І що? нарешті не втримався Євстахій, спрямувавши погляд до Віаміна.
- Що від мене залежало я усе зробив, на цьому мої знання закінчуються. Пройшла майже година, усі троє сиділи за старовинним столом, Ріхош далі перебирав старі свитки, Євстахій щось бубнів, стукаючи пальцями по столі, і лише Віамін сидів мовчки та непорушно, наче щось чекаючи. Було вже майже дванадцята година, Євстахій зірвався та почав ходити по залові, зупинився біля стіни подивившись на неї пішов далі, проходячи біля своїх охоронців не повертаючи голови щось фиркнув, після чого охорона присіла біля стіни плечима упершись в неї, на їх обличчях було велике полегшення, адже вони стояли непорушно декілька годин. Дійшовши до кінця залу Євстахій знову пішов до дверей, призупинився, глянув на стіну та пішов назад. Дійшовши до середини залу він зупинився, різко повернувся і побіг назад. З розгону він майже своїм животом уперся у стіну, Віамін з незрозумілою посмішкою повернув до нього голову.
- Твоїх закарлюк тут не має, крові на стіні не має, вона десь поділась, наче заведений бубнів Євстахій.
- Я знаю, посміхаючись спокійно проговорив Віамін, я знав що усе має вийти, його посмішка розтяглась майже на все обличчя.
4.
Через декілька секунд усі троє стояли біля стіни, ніхто з них не знав чого чекає, але вони надіялись що має щось статись, ну нічого не відбувалась. Охоронцям до усього було байдуже, після того як вони присіли, для них навколишній світ наче відійшов, і їх скляні очі ні на що не реагували.
-І ? З здивуванням проговорив Євстахій.
- Де ? Але на його короткі запитання ніхто не реагував. Втративши терпіння в очікуванні Ріхош розвернувся та хотів знову йти до столу, але завмер щойно розвернувся. Охорона стояла до них спинами, та пильно дивилась у сторону дерев'яного ящика. Незрозумілий силует стояв біля примітивного гробу. Високий, незрозумілий силует стояв непорушно, щось подібне плаща з капюшоном звисав до самої підлоги, навіть не звисав а ніби виріс із неї, важко було б сказати якого він був кольору, він наче просвітлювався наскрізь, ніби згусток туману, але чорного. Тиша стояла хвилини три, нарешті Євстахій зробив невеликий крок уперед, та тихо проговорив.
-"Я вас вітаю". Але у відповідь нічого не отримав. В залі повітря помітно похолоднішало, але дихати стало якось не зрозуміло важко, і в усіх була якась дивна тривога. Ріхош підійняв руку до обличчя і потер носа, глянувши на руку він побачив кров, опустивши голову вниз він наче перестав дихати, у нього під ногами була уже добра калюжа крові, яка сочилась з його носа та збігала по його верхньому одязі, далі здоровими краплями падала у низ. Він жалібно подивився на Євстахія та наче по стіні помалу поплив у низ, прямо у свою кров. Євстахій декілька секунд стояв непорушно, потім, наче до нього дійшло одним скоком присів біля Ріхоша та почав його смикати, не подаючи ні звуку.
-З ним усе гаразд, нарешті утрутився Віамін, він просто зомлів, таке буває. Після цих слів Євстахій так само одним рухом відійшов від Ріхоша, та став поруч Віаміна. Коли він знову глянув на силует, який вже наче на колінах сидів біля дерев'яного ящика, його тіло знову завмерло. Важко було це пояснити, але тіло наче залило густою рідиною, і воно з зусиллям могло робити якісь рухи, наче його стримувала незрозуміла субстанція. Повітря що далі ставало якесь тяжке, і Євстахій відчув як з його носа починає сочитись тепла кров, у вухах почало незрозуміло стукати, у візках стало не зрозуміло важко, в очах пливли сірі круги.
Наче крізь туман Євстахій бачив як постать помалу почала зближуватись, як вона саме це робила він не розумів, але чим ближче вона наближалась тим більш не по собі йому ставало. Коли вона зупинилась навпроти нього його тіло взагалі перестало подавати якісь ознаки життя, він відчував лише головну біль, у вуха наче хтось запхнув вату. Але, він дивився прямо, у капюшоні почав виднітися силует обличчя, важко було щось у ньому розгледіти, воно нагадувало зображення у воді, ти його бачиш, ну розумієш що воно не справжнє. Воно було схоже на людський череп, який обсипали крейдою, через яку пробивався його справжній силует, очі були двома чорними дірками, в яких десь у глибині щось ворушилось. Євстахій уже нічого не чув, він тільки бачив, як майже між ними встав Віамін і щось говорив. Постать напевно зацікавили слова Віаміна, вона розвернулась і майже впритул уперлася в нього і непорушно стояла. Ріхош помалу почав приходити у свідомість, звуки наче десь із далека почали наростати, він уже почав відчувати своє тіло, глянувши у низ він побачив на підлозі великі каплі крові. Голова почала помалу втрачати свою важкість, лише тоді він відчув що у залі стояв якийсь не приємний запах, так саме він відчув як його руки були немовби окремо від тіла, глянувши на них, вони були білі, наскільки білі що йому здалось що вони не його. Євстахій майже на пів метра відплигнув на зад, коли Віамін смикнув його за плече.
-З вами усе добре, з усмішкою запитав його Віамін, Євстахій підняв голову. Вони стояли удвох, більше нікого не було, окрім Ріхоша, який так і продовжував лежати на підлозі, та двох охоронців, у одного з яких ішла кров, він стояв і не зрозумілим виглядом витирав кров та дивився на неї, наче мала дитина, яка в перший раз побачила сніг, інший лежав на підлозі, він також як і Ріхош був у не свідомості.
ID:
715111
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Історичний
ВИД ТВОРУ: Міф
ТЕМАТИКА: Містико-езотерична лірика
дата надходження: 29.01.2017 13:55:01
© дата внесення змiн: 28.05.2024 19:28:18
автор: Kubinec
Вкажіть причину вашої скарги
|
