Ех, душу вабить часопростір,
Туди б летіти аж за край...
Не зунятись серед злостей
І втрапити у власний рай.
Зустріти ранок серед тиші,
Радіти променю й росі.
Відчути теплий доторк висі
І волю власної душі.
Та тіло приземляє думку
І ланцюгами тягне до землі.
Заковані, зацьковані, забуті,
Святі і грішні божії раби.
Приковані пороками й нещастям,
Залякані простим людським гріхом.
Заблудші в світі тимчасові гості,
Що просто йшли не тим шляхом.
Я хочу вірити, що зможу
Життя прожити й дістатись висоти!
Не хочу відчувати муку,
Страждань душі у вічному житті...
