Буде вам смішно. Але вчора ходила м у ліс. По гриби.
Зранку віталося сонечко. Так давно його не було, що довго стояла перед вікном, купала очі в золоті.
Поки вийшла, захмарило. А поки прийшла до лісу - сніг сипнув. Вертатися далеченько, та й кортіло подихати глибше та без людей і стін набутися.
Аж тут...аж тут гриб!
Сірушка. Місцеві кажуть на неї: глива. Але то трохи не вона.
Спершу одненька. Далі - ціла сім"я. На шапочках тримався лід, дзвінко сплакував, падаючи на землю.
Що зима жартувати з осінню не захотіла, стало зрозуміло близько п"ятої вечора, вже на виході з лісу. Захурделило! Сніжище різав щоку, йти доводилося проти вітру.
За якісь півгодини снігова людина з наплічником стояла біля церкви у Дем"яновому Лазу і дивилася вниз, на місто.
Перед очима лежала незайманої чистоти біла алея Хресної Дороги, обрамлена силуетами дерев, тиха. Нереально красиво!
Світлин не робила - було вже зовсім темно. Добре, хоч вітер штовхав уже в спину. Снігу випало по котики. Не бачила на ньому своїх слідів. Ніби й не було мене на тій горі перед містом, ніби усе примарилося...
Дивний день.
Ще ніколи не збирала грибів у рукавицях.
Так давно ступала незайманим чистим снігом, що вже й забула, який то захват, аж до дрижаків десь під грудьми.
Не пам"ятаю, щоб зима приходила з такою гостротою відчуттів. Щось міняється, і багато що - назавжди. Час: на реальній межі літа і зими. Місце: на реальній межі між живими і мертвими. Відчуття: як у дитини з казки про дванадцять місяців і бабусі, яка ту казку розповідає - водночас.
Біліє незаймано Хресна Дорога. Маєш стати на неї, пройти всю, щоб потрапити додому. Іншого шляху просто нема.
Потім було місто. Або так - місто було потім. Траса, загачена потоками автомобілів у чотири ряди. Невагоме світло довкола, затягнуте ледь сірим маревом. Гривасті танці снігових коней під ліхтарем на кінчиках кованої огорожі - теж на межі. А люди перебігали від світлофора до світлофора, уважно дивлячись під ноги, розводячи руки для рівноваги - поспішали, поспішали, поспішали...