Про що ти думаєш, небо, зажурене,
Небо, моє без краю і меж?
Цей світ, як поле розоране,
Що посієш те і пожнеш.
Темний сад під старою хатиною,
Нікому вже доглядать.
Заросли поля вже вільшиною,
Де ж ті люди, що мали орать?
Постаріли якось, і померли давно,
Як дерева оті у саду.
Вже не буде там копано й зорано,
Там ворони кричать на біду.
Там розрісся лісочок, малесенький,
А через трохи, ще трохи літ,
Буде ліс там, густий-густесенький,
Буде з терня, терновий пліт.
А хатина? Та що там лишилося?
Чотири стіни і прогнивший дах?
З образів, що на них молилися,
Залишився лиш тільки прах.
Біля тої хатини, іще одна хата,
А біля тої іще одна.
Біля кожної стежка, горбата,
Біля кожної криниця, німа.
Біля тої старої криниці,
Ходить згорбившись, як мана,
Певно курку шукає, лисиця,
А курей тут й в помині нема.
Тільки тиша, і тільки тиша,
Тільки смуток і забуття.
По-під трави блукає миша,
Заторможена від життя.
Про що ти думаєш, небо, зажурене,
Небо, моє без краю і меж?
Цей світ, як поле розоране,
Що посієш те і пожнеш.
Не журися, небо, нема чого,
Все минає, й цей світ мина.
Люди сіяли, всякого, різного,
А збирати нікому нема!
ID:
703498
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 28.11.2016 21:46:17
© дата внесення змiн: 28.11.2016 21:46:17
автор: Влад Ковський
Вкажіть причину вашої скарги
|