У п'янкі липневії роси
Коли в небі світила Денниця
Ми стояли нерівним строєм
Нас стрічали сліпії лиця
Ми росли й харчувалися болем
Нами блага людські забуті
Наші руки чисті й голі
Ми порвали зручнесенькі пута.
Ми терновий цвіт покоління
Хоча й вдягнуті в рамки сірі
Намагались нести Хрест сумлінно
Іі тепер ми загнані звірі
Ось навпроти скрегочуть зубами
І палають лиця від люті
Ті, що мусять в нас стріляти,
Ті, що власною волей закуті
І піднялися вгору гвинтівки,
Хижий регіт над рівним строєм
Ну а ми посміхалися вгору
У нас інші правила бою
Прогримів глухо перший постріл
Але куля вбивати не стала,
Ледь торкнулася рвану сорочку
І листком осіннім упала
Та чоло його засвітилось
І вуста сотворили слово
І нас всіх засвітив вогонь
Й огорнула велична мова
Кулі лились свинцевим градом
Розриваючи плоть безсилу
Я стояв, і мене не стріляли,
І мені якось дивно зробилось
Від рук відійшла напруга
В голові якось пусто стало
Душа стала маленька і вільна -
Я стояв, і мене не стріляли
Та й навіщо мені помирати
Коли тільки розквітла сила?
І чи треба ворогів гнівити,
Щоб мене як інших зкосили.
Я стояв неведучи вусом
Хоча часу спливло немало
Розмірковував ким ліпше бути
Бо ж мене покищо не стріляли
Я обрав смерть в багатстві й покої
Хоч навколо падали люди
Та мені тепер все байдуже
Тепер я звичайний Іуда
Із холодним обличчям навпроти
Тих безумців, що несли правду
Я стояв наляканий Ірод
Я звільнений на свято Варава
Від їх поглядів рвалася стальІЇЄ
Від їх подихів здіймалися грози
Тому я холодною кулею
Придушу їх гарачу прозу.
