Не розгадуй цю тайну, що звіку ще осінню кличуть,
Ми повірили в неї, як вірять душі і богам.
Ми торкали вершин, а бувало, часами, і вище,
Між імли, велелюддя не гублячи віри й на грам.
Чи було це початком дороги у зріле і зриме,
Де зчорнілі дерева, як вдови, віджила листва?..
Там ,по замкнутім колі, самотня блукальниця йтиме,
Що сто бід переживши лишалася досі жива…
Недоспівана осінь… журбує і скрипка, і вітер,
Говоритиму тихо, щоб слухати їхні сліди.
Безіменний оракул сльозу напророчить – і витре…
Та й кому ти заплачеш у світі нечулім? Чудний!
Вслід розродиться ніч сивим ранком і тихим ячанням.
Не любили, любили… Невинні, тому й не звиню…
Ця глибінь не німа, бо уперше, усоте, востаннє –
Ми повірили в осінь, що днесь воскресала з огню.
Мені вірш подобається пошуком: несвичним поєднанням і використанням слів, "осінь журбує", "ніч розродиться ячанням", навіть є давньослов'янське "днесь". Така глибока збагачена українська мова. Від душі. Браво!
