Мрійливе те глибоке дивне небо.
В нім листя літа летке і миттєве.
Чому о цій порі усе таке суттєве!?
От люду глянеш в вічі – сіро та буденно,
А у собі, мов геть відлюдник, – нітишся хиренно…
То дівчина із листопадовим волоссям.
То дівчина, яка се небо оповила,
Яка початки осені промінням освітила!
Ех, хай би грець йому настав:
Нестрима рветься серце, мов улітку в став!
Осінні дні, ви пристрасні підступні.
У вихорах душі, немов у барвах листя затямущі.
Її веснянки, наче втіха в дощовій порі.
Вона зігріє місяць жовтень – тепер екватор надворі.
Вона усі вітри з Гольфстріму прижене.
Усі холоднії течії вмить скує.
А лиш магічною ходою свій погляд біля мене пронесе.
Ти поки дівчина із Іпанеми…
Та знай-не-знай торкнувся чар Венери.