- Ти змінилася.
- Змарніла?
- Ні, погарнішала.
- Сум завжди був мені корисним. А ти завжди полюбляв безнадійне.
На цьому наша розмова скінчилася. Ми не промовили ані слова уголос. Він промайнув повз, виникло відчуття, що я і не бачила його. Я попрямувала до центральної площі. На свято. Сьогодні день міста, яке я ненавиджу. Міста, де я живу занадто довго, аби мати сили з нього вирватися.
Мої ноги вже занадто загрузли у болоті. Отруйні болотяні пари вже наситили мій мозок: думками про місто і його значимість; надією, що містян ще можна порятувати; вірою, що тут може знайтися місце і для мене.
Раніше я вважала, окрім людей, пов’язаних зі мною кров’ю, мене тут ніщо не тримає. Сьогодні, збагнула, що стримають мене і блакитні стіни моєї кімнати, високі стелі в моєму робочому кабінеті, посмішки знайомих, яких я досі не наважуюся назвати друзями-подругами, і погляд випадкового перехожого, з якими пов’язує історія, яку так ніхто і не розповів.
Розпочався дощ.Усі розбігалися, полишаючи позаду кіоски з солодкою ватою, повітряними кульками, морозивом і жовто-блакитними стрічками. Здається, я посміхалася. А може й плакала.