А весь оцей час, у змінах погоди,
В затуманених відстанях, у сталих водах,
В безвітряних просторах, в незримих далях
Щось між ними росло. Те, що всім керувало.
Зараз вже смішно вже буде згадати,
Вона довго не знала: їхати чи лишатись,
А він все вагався: боротись, чи здатись,
І, навіть, коли вона прасувала чужі комірці,
А він довіряв своє серце іншій руці,
Воно не всихало, все росло і росло,
Розлуками й досвідом наливало зелене стебло,
Підживлялось рясними сльозами,
Як у Шекспіра, за законами драми.
Вростало все глибше корінням у землю,
Щодень тягнулося вище, до неба.
До їхньої зустрічі проросло крізь будинки,
Могили, озера, дороги, гвинтівки,
Формуючи пам’ять, гартуючи вдачу,
Ніколи не втомлювалось їх надихати.
Цікаво, чи знали вони? Відчували?
Що поруч росло те, що всім керувало.
ID:
680690
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 29.07.2016 10:33:23
© дата внесення змiн: 07.08.2016 15:42:00
автор: coccinelle
Вкажіть причину вашої скарги
|