- Не люблю, коли закінчується якась книжка. Прикіпаєш до неї, і прощання відбивається тяжким сумом на серці. Світлим, хорошим, але не приємним.
- В світі дуже багато інших напрочуд цікавих книжок...
- Знаю, але...
Це, знаєш, як у фільмі “Танець Делі”... Насправді, це мій улюблений фільм, хоча я ніколи нікому його не раджу. Напевно навіть тут повноправно панує моя ревність. Як і в небажанні ділити з кимось час світанку, шепіт дощу, запах рідної людини.
Це коли твоя біль перетворюється на щось настільки чарівно-магічне, прекрасне, неземне, що серед спеки раптом починається злива. Дощ сліз всіх живучих і померлих, трав*яної роси і океанів, молочних шляхів і зіркового водоспаду з блискавками приємних спогадів від прочитаного.
Ти немов торкаєшся якоїсь божественної таємниці. В тобі відкривається джерело ще непізнаної краси і доброти...
Так, казка закінчилась. Але хороша казка не приносить болю... Вона розливається в тобі яскравими промінцями, і освітлює очі. Це погані казки світять лише під час читання. А хороша... Хороша назавжди залишить приємний післясмак щастя, дзвінкого сміху моря і запах дощу з зовсім малесенькими краплиночками щему.