Футбольний 1988-й був надзвичайним та бурхливим – спочатку збірна СРСР, складена з «грузина, татарина та дев'ятьох українців» стає віце-чемпіоном Європи, прокотивши свою машину полями Німеччини наче стрімким автобаном та прибравши зі свого шляху англійців не з кимсь, а з Лінекером і Барнсом, а у півфіналі пошивши у дурні самих італійців, за яких починала бігати майбутня легенда Мальдіні. Потім вже олімпійська збірна стає золотою в Сеулі, здобувши звитягу у драматичному фіналі над «чарівниками м’яча» з Бразилії. В обох командах виблискував тоді білявий корінний киянин Льосік (тепер більше знаний як Олексій Олександрович Михайличенко, спортивний директор Динамо-Київ) , який того року майже безальтернативно стане найкращим футболістом СРСР.
На тлі того загальносоюзного піднесення, головними рушіями якого були динамівці Києва, справжній футбольний бум переживав і мій рідний Харків – саме того року Металіст здобув свій перший і останній трофей союзного футболу, виборовши Кубок СРСР. Зазначу, що лідером того складу був досвідчений Леонід Буряк, що перед тим встиг виграти з киянами все і у Союзі і в Європі. Ходили байки, що Євген Лемешко, коли запрошував ветерана до Харкова, і чути не хотів нічого про його літа (Леоніду було далеко за 30) та обіцяв поставити у центральному колі персональний стілець, де Буряк міг би в разі необхідності перепочити просто під час матчу.
Такі байки серед іншого активно обговорювалися на харківський «Брехалівці». «Брехалівка», що розташувалась у центрі міста в затишному саду Шевченка поруч із самим Кобзарем, функціонувала у 1988-у майже цілодобово. Але не менш завзято від суто харківських, тріумфальних для столиці Слобожанщини того року, справ цей футбольний Гайд-Парк як і завжди обговорював справи київські. Динамо не тільки вело одвічне футбольне протистояння Києва з Москвою, а й було одним з головних засобів у протистоянні більш широкому, загальнополітичному, яке лише загострилося з настанням Перебудови. Тому і перехід до лав киян Протасова з Литовченком, і постійні травми Яремчука, і від’їзд до Європи Заварова з Балтачею цікавили харків’ян ані на йоту не менше ніж голи Гурама Аджоєва та Олександра Баранова у фіналі Кубку-88.
Мої особисті вподобання також були у Києві, хоча землякам я симпатизував і на матчі Металіста ходив регулярно. Але любов до Динамо, що почалася ще у 1980-у у дитинстві, яке проходило на межі Нижегородської області та Мордовської АРСР просто не могла трансформуватись в таке ж почуття до будь-якого іншого клубу разом з моїм поверненням до України. Тому протягом 1985-88 років, коли український футбол взагалі і київський зокрема перебували на захмарному піку, я разом з усіма нормальними українцями переживав нечуване піднесення. Разом зі мною це піднесення в Україні просто не могли не відчувати і люди творчі, і рано чи пізно це піднесення мало, як-то кажуть, десь вихлюпнути…
Це сталося наприкінці того ж року. Портативний «Темп» на кухні показував, здається, програму «Телеспортарена», коли на екрані на поле виходили гравці зіркового складу Динамо середини вісімдесятих у супроводі перших акордів композиції гурту «Дисплей». Пісня була пречудова – мелодійна, з чудовим текстом, з художніми оборотами та вдалими порівняннями футболістів з античними персонажами, з красивим аранжуванням, з реалістичним накладанням шуму трибун… і, щонайголовніше, зі стовідсотково влучною хіт-фразою! Переважній більшості дуже талановитих та майстерно зроблених пісень не випадає стати хітами саме тому, що їм такої хіт-фрази бракує. Тут одразу стало ясно, що з «Темпу» лине новий хіт…
Час підтвердив мої тодішні враження. На зміну фурору середини вісімдесятих та останньому союзному чемпіонству 1990-го, коли Динамо в пику конаючому Кремлю стало грати у жовто-блакитних строях, прийшов занепад початку Незалежності та програний Таврії перший самостійний чемпіонат. Потім буде прихід братів Суркісів, та рідким світлим променем у сірих футбольних буднях стане феєричний дубль епатажного Леона в ворота все того ж Спартака у програному, здавалося б, матчі тепер вже не на союзному, а на європейському рівні. Потім повернеться Василіч, і Динамо знову зафеєрить у Європі вже новим «незалежним» поколінням, в якому єдиний ще «союзний» дядько Лужний міг «напхати» навіть зірковим Ребрусі з Шевою. Потім Василіча не стане, і український титул почне подорожувати між Києвом та Юзовкою, де постане гідний конкурент і разом з нами створить українське «Класико». Буде і московський варяг Сьомін, і п’ятирічка без перемог, і чехарда тренерів, і знову Ребруха, але тепер по-батькові «Станіславович», як це заведено щодо тренерів у Динамо, який поверне титул до берегів Дніпра вже у країні, що гібридно воює з московським агресором… Все це займе близько трьох десятиліть, під час яких буде багато змін, але все це відбуватиметься під нев’янучий хіт композитора Вадима Лащука (царствіє йому небесне) та поета Анатолія Матвійчука.
Слід віддати належне керівництву Динамо. На відміну від колишнього очільника столиці України Леоніда «Льоні-Космоса» Черновецького, який не сіло не впало вирішив створювати гімн Києва і навіть оголосив був з цього приводу конкурс (і це за наявності безсмертного «Києве Мій», який служив візитівкою міста багато десятиліть, та який охоче каверили навіть сучасні митці), воно не стало вдаватися до космічних досліджень, а просто затвердило в якості офіційного гімну клубу ту пісню, яка у народі вже давно ним стала! Треба згадати і інші вдалі музичні твори про Динамо, що не могли не народитися за цей час, зважаючи на всенародну популярність команди (особисто мені, на приклад, дуже до вподоби «Динамо це ми» від гурту «С.К.А.Й.»), але «Динамо-Динамо» не судилося перевершити жодному з них. Абсолютне влучання у ціль!..
Проте, чим далі від 88-го тим більше я жалів, що головна пісня найпопулярнішої в Україні команди та одного з без перебільшення символів країни створена не державною мовою. Саме так – думок про те, що настав час створити щось нове на заміну геть не виникало! Те що не похитнулося за майже три десятиліття годі й хитати! Але внутрішнє бажання, аби українські поети взялися та переклали текст Анатолія Матвійчука нашою рідною мовою з плином часу тільки міцнішало. Не варто уточнювати після яких подій це бажання стало просто нестерпним… Нарешті, коли ніхто за справу так і не взявся, наважився сам – колишні навички професійного перекладача (щоправда, з англійської) тут і знадобилися.
Поетичний переклад це «что-то асобеннава». Тут годі сподіватись просто поміняти російські слова на українські і очікувати, що і рими збережуться, і весь текст не вийде кострубатим, адже і часоутворення різне і однина-множина… Тут варто вести мову про те, аби передати сенс, донести головний меседж вірша (або пісні) мовою перекладу, бо дослівної відповідності не може бути апріорі. Тож одразу налаштувався на український вірш «за мотивами» оригінального. І тут стали з’являтися ідеї…
Мало хто звертає увагу, та й чесно кажучи, я і сам замислився над цим тільки під час перекладу, що «Офіційний Гімн Футбольного Клубу Динамо-Київ» не несе в собі жодної… ще раз – ЖОДНОЇ згадки про Київ та про Україну. А тут, друзі, нічого дивного нема. Автори створювали його зовсім не як ГІМН, а як естрадний номер, який вже постфактум був затверджений в якості гімну (завдяки чому так сталося, я уже писав). В вищий лізі чемпіонату СРСР окрім нашого українського Динамо з Києва грало ще білоруське Динамо з Мінську, грузинське з Тбілісі та навіть, московське з Москви. Скільки команд з аналогічною назвою грало у нижчих дивізіонах, я навіть згадувати не візьмусь. «Дисплей» разом зі своїм лідером Вадимом Лащуком, автором музики, давали концерти по всіх закапелках тодішньої недоімперії і намагались створити у глядача ілюзію, що і про їхнє, некиївське Динамо може бути така прегарна пісня. На наше щастя всі інші Динами не додумалися «приватизувати» цей хіт, а у свідомості українців до Динамо київського цей витвір намертво прив’язував відеоряд кліпу.
Так з мого варіанту щезли гладіатори та Везувій, а натомість з’явилися отаман та кияни. З’явився Дніпро, символ і Києва і всієї України, але головна прив’язка до держави йшла, безумовно, через мову. І ще схотілося згадати дещо, що за майже 30 років з часу прем’єри тільки зміцнилося і без чого тепер неможливо уявити саму динамівську філософію. Це традиції, зв’язок поколінь, який у динамівському випадку є абсолютно реальним та навіть має своє втілення у вигляді численних заходів та ветеранських турнірів, коли безпосередні герої дисплеєвського кліпу знову як гладіатори виходять на поле аби зіграти в футбол. І цей момент безперервності переможної динамівської історії також в українському варіанті є спроба відобразити…
Але, як-то кажуть, краще один раз… хоча ні – краще-таки один раз почути, ніж сто разів прочитати. Шкода, що не співак, але старався, як міг під мінусовку)). Вийшло таке-собі демо, ну а що вийшло по суті, то не мені судити. Запрошую послухати і сподіваюсь, Вам сподобається!
Слава Динамо, Слава Києву, Слава Україні!
Мати - не мій стиль. Єдиний мат, що я дозволив собі, був саме у тому вірші, і він був прямою мовою (псевдо Путіна). Я його знову повісив, з крапочками. Прошу Вас не видаляти "оголтєло" нічого.
Розповідь дуже сподобалась: пізнавально-спонукально-ностальгічно-патріотично-спортивно-натхненна! Опублікуйте її в періодичному виданні (не обов'язково спортивному) - якби знайшла твір не на Вашій сторінці, а в пресі - дочитала б до останнього слова
Стосовно самого славня - мій Вам респект!!!
АндрійМазан відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую на доброму слові! Подивимось, як-то буде. Динамівська людина вже каже, що лист готовий, тільки Суркіс десь не в Києві))). "Динамівець" все це рухає - сказав, будемо разом зі славнем і розповідь публікувати. Хрін зна, куди все це вирулить .