Коли ти говориш до мене із поясу суб-реальностей,
Я хочу почути лише одне: на котру заведено твій будильник?
Ми засинаємо, занадто знуджені віртуальністю,
Ми зазираємо в Інших у сподіванні побачити силу.
Та марно.
Із часом слабшає зір і надто складно за щось вчепитися,
Я просто проходжу повз, не помічаючи розпізнавальних знаків.
У школі та універі нас зовсім не вчили вчитися,
Я пам'ятаю лише диктанти про меценатів (таких, як Петро Яцик).
На півночі забороняють читати (кумедно) романи Орвела,
На заході все більш актуальним стає (як не дивно) Хакслі.
Всесвітній Майдан вимагає айфони для кожного,
А дехто вже обіцяє подібне прибічникам власних партій.
Куди не поглянь, розростаються поміж людьми нісенітниці,
Розмови торкаються тем, які протилежні важливим.
Тому це мовчання без доторків - спосіб обітниці,
Тому і поезія - ледь не єдиний чуттєвий вияв.
Цей страх, що базується на небажанні комусь відкритися,
Безтямно несе нас рікою прямо у царство Аїда.
Простір навколо тебе - холодний, позбавлений щирості,
Кому ти потрібний насправді, успішний корпоративний лідере?
Атланти піднялись, забувши у клітці дрібницю - свої емоції,
Щорічно їздять на йогу та медитацію у екзотичні країни Азії.
Але, загубивши себе у безглуздості, марно шукати спокою,
Диявол сміється, тримаючи у руці останній шматочок пазлу.
P.S. Доторки до екрану смартфона замість доторків справжніх.
