Мій братик Толя був ще тим відчайдухом! Не пора-дившись із мамою, він зі своїм дружком Петром завербува-вся до Донбасу. Йому тоді виповнилося шістнадцять років.
Одного разу, коли я займалася акробатичними впра-вами на купі соломи в новобудові дядькового будинку, То-ля заскочив туди із якоюсь торбинкою і страшенно поспі-шаючи, випалив мені:
-Передай мамі, що я поїхав на Донбас! Дивись, же не забудься!
Хоч і було мені всього шість років, та я відчула щось недобре і заплакала, намагаючись утримати його за руку:
-Толю, зачекай! Скоро мама повернеться. Вона роз-сердиться, що ти поїхав без неї…
- Я спізнюся на потяг! Мені треба вже бігти! – сказав братик і, поцілувавши мене, подався на станцію.
Скоро прийшла матуся. Я, схлипуючи, розповіла їй все, що почула від брата.
Мама зблідла, ухопилася за серце і на мить осіла на купу соломи… Але швидко отямилась і схопивши мене за руку, потягнула на станцію, де я ще ніколи не була.
Ми бігли майже всю дорогу і таки встигли заскочити до зеленого вагону, з вікна якого виглядав радісно схвильо-ваний Толя. Мама дала йому якийсь вузлик з харчами на дорогу, і ми з ним попрощалися.
Дома матуся упала на ліжко і так пролежала майже три дні, відмовляючись від їжі, яку приносила бабуся. Потім підвелась і ходила, наче тінь, аж доки прийшов перший лист із Донбасу, з міста Макіївки. Толя писав, що вступив до РУ і вчиться на машиніста екскаватора, що годують краще, ніж вдома. В конверті було ще фото, на якому вони з другом Петром усміхнені, у формі ремісничого училища, в гарних кашкетах з блискучими козирками та молоточками спереду.
Пізніше він надіслав мамі трохи грошей зі своєї сти-пендії, попросив сфотографуватися зі мною ( я саме пішла до першого класу) і надіслати йому те фото. Мабуть, він та-кож скучав за нами, як і ми за ним.
Так, він учився. Працював на Донбасі і років чотири не приїжджав додому, але листи присилав доволі часто. Пи-сав, що на Донбасі добре платять, багато молоді, всі гарно зодягнені, особливо дівчата, «як королеви» -- це ,мені, чо-мусь, особливо запам’яталось. Я уявляла, як мій гарний, до-рослий брат, гуляє під руку з «королевою» у короні.
І раптом листи перестали надходити. Мама хвилюва-лася, писала в гуртожиток, де він жив. Відповіді довго не було. Ми плакали вдвох ночами і все виглядали поштарку.
Одного дня прийшло повідомлення про посилку. Мама принесла з пошти величенький фанерний ящичок, тремтячими руками, ледве змогла його відкрити. Всередині виявився місцями закривавлений одяг, два дорогих «шевйо-тових» костюми. В посилці не було жодного пояснення. Мама ледь не збожеволіла від горя!
І ось нарешті прийшов солдатський лист з Башкирії,
Як виявилося, його терміново призвали в Армію, а на про-водах в гуртожитку, хлопці ще й побилися за якусь легко-важну дівчину, яка обіцяла чекати з армії відразу трьох сво-їх кавалерів. Служити Толі випало у місті Стерлитомаку, у внутрішніх військах. Через рік він приїхав у відпустку. Ар-мія сильно змінила мого брата. Він змужнів, став гарним, високим та струнким юнаком. Любив пісні, складав вірші, а вже гумористом був, у мене боліли щелепи від реготу .
Відслуживши три роки, Толя повернувся додому. До його приїзду мама ретельно готувалася, навіть продала нашу го-дувальницю, корівку Чайку – це було важке рішення! Коли Чайку виводили з двору, ми з мамою гірко плакали, а вона, наче розуміючи, що її назавжди звідси забирають, упиралася з усіх сил і жалібно мукала, так, що душа розривалася від жалю. Але треба було належно зодягнути Толю… І його одягнули, як слід. Пристойне пальто, костюми – чорний зи-мовий та світлий (китайський), літній, фетровий капелюх!
На його гарній фігурі все це виглядало просто чудово і всі дівчата задивлялися на такого елегантного жениха.
Він, без проблем, влаштувався працювати машиністом екскаватора на цукрозавод.
Знайшлася і пара для нього – чарівна русокоса, чепурненька дівчина Марійка, що жила неподалік на квартирі. Вони по-кохали одне одного і незабаром справили весілля, яке вже гуляли у новій просторій дядьковій хаті.
Маруся була родом із далекого села Калинівки, сусід-нього району, де батько її, дід Марко, працював їздовим у колгоспі.
Тоді, вперше мені випало потрястися на простому во-зі, вистеленому соломою, кілометрів дванадцять, бо мене запросили нові родичі на гостини у справжнє село, де я впе-рше посмакувала найсмачнішим на світі, домашнім хлібом,
покуштувала справжнього селянського борщу із солони-ною, що «умлівав» у печі у величезному чавуні. Намилува-лася незайманою природою українського села, а сільські хлопці з повагою поглядали на мене, як на міську дівчину.
Скоро молодята винайняли собі квартиру недалеко від нас і зажили окремо. Мама плакала, їй було неприємно, що син пішов на квартиру. Незабаром вони викупили собі по-ловину будиночка, поряд з дядьковою хатою. На той час, народилася у них перша донечка, Людочка, світловолоса і синьоока, наче янголятко.
2016
ID:
669266
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.05.2016 18:21:16
© дата внесення змiн: 30.05.2016 18:21:16
автор: Ніла Волкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
Всю Вашу прозу, пані Ніло, читаю з задоволенням. Жаль, що немає продовження.Треба вже писати романи.
