Поволі течуть ріки. Вода віддається плину часу – кудись біжить, мляво, спішно. Обходить перепони, омиває мільярди піщинок і знову мчить. Звідки? Чому? Навіщо? А якщо прислухатись?! Вода несе тисячі історій, наспівує чи викрикує їх дорогою. Не стоїть на місці, не тримає чужий сум чи радість. Все біжить, клопочеться, розповідає, живе.
Ти послухай хоч одну історію. Ріка не приховає жодних дрібниць. Вона по краплині збере всі слова і тримає їх, міцно тримає. Десь омиє коріння похилої верби, змиє з її листя втому, дасть спраглому корінню життя. А що йому треба? – лишень напитися досхочу і зігрітися під теплим промінням сонця. А стільки верба розповість - все вислухає. Чому так похилилася, що її гне до долу. Чи то лютий вітер плутав її гілки-коси, та нікуди від нього сховатися, чи то старість хилить так низько-низько…
А що коли зима ? Скам’яніла крига ховає думи, історії. Ховає, бо годі слухати, відпочити час. Вода спить і всі слова вкрито тоннами морозної ковдри. Та не зникають вони. З першим теплом враз зашумлять, понесуться за течією. І нема їм кінцевої зупинки. Біжить ріка, метушиться, слухає, розповідає, замовчує, приховує чи розносить. Щось тихо, інше жбурляє, жене слова хвилями, б’є порогами. І тяжко їй від того, хоч яка сильна… А далі тиша…
